Ви киянка, яка виросла в російськомовному середовищі. Як ви прийшли в українську мову?

Мої батьки примудрилися в Києві зберегти українськомовну родину. Це величезна заслуга мами, яка в житті не сказала жодного слова російською в побуті й на роботі. Це була її форма опору режиму. Завдяки батькам я була українськомовна. Звісно, спілкувалася російською у школі й тоді, коли до мене зверталися російською. Але українська була перша та головна.

Як сталося, що ви стали письменницею, хоча народились у фізико-математичній родині?

Мій тато, видатний фізик, член-кореспондент академії наук, насправді надзвичайно обдарований гуманітарій. Він і тепер пише прекрасні вірші, недавно написав маленьку повість, присвячену рідному селу й дитинству. Він із Сумщини, як і мама,  родом з дуже  глухого хутора Недригайлівського району. Там у свій час довелося переховуватися від переслідувань і репресій геніальному викладачеві, який побачив у батька талант. Він так підготував тата, що у восьмому класі той виграв республіканську олімпіаду з математики. Потім вчився в Києві,  Москві, повернувся в Україну. Коли обирав професію, гуманітарні дисципліни були надзвичайно політизовані й ідеологізовані. Вони були під пресом органів контролю, перетворені на інструмент русифікації і фальсифікації української історії та ідентичності. Тому тато зупинився на фізиці як незалежній науці.

Мама закінчила сумський педінститут, переїхала у Київ і сорок років пропрацювала вчителем математики. Вона - вчитель від Бога, дуже грамотна, душевна, уважна. Тому нам з братом було відносно легко, ми опиралися на те, що досягли батьки.

Письменництво ніколи не входило до її планів на життя, жінка довгий час працювала перекладачем економічних статей та посібників, а до цього навчалася у Інституті журналістики у Києві. Одначе початок війни на Донбасі у 2014 році докорінно змінив долю мільйонів українців, у тому числі і Тамари. Вона побачила, у якому сутужному стані знаходиться українська армія, як важко доводиться простим громадянам, що опинилися у зоні бойових дій та не вагаючись вирішила стати волонтеркою. Спочатку вона за власні кошти купувала захисні окуляри для військових, замовляючи їх у США, але пізніше грошей виявилося замало. Тоді Тамара Дуда (справжнє прізвище письменниці) почала агітувати своїх знайомих, а згодом і усіх небайдужих у соцмережах, аби зібрати потрібну суму для придбання найнеобхідніших речей хлопцям у зону АТО. Неодноразово буваючи там, жінка на власні очі бачила усі жахи та біль, що панували на тих територіях. Після 2016 року, коли армія стала на ноги і потреба у допомозі перестала бути нагальною, Тамара остаточно повернулася до Києва та відчула необхідність поділитися усім, що вона бачила. Так народився її перший роман.

Моїм напарником був тоді лідер гурту «Широкий лан» Святослав Бойко, він мене коротко називав «Горіхом», де міг. І це якось так прижилося, ми звикли, заспокоїлися і я не стала повертати своє ім’я назад [на фейсбуці]. Тим більше, я вже того часу удостоїлася на персонального вірша. Один із поетів львівських написав цілий вірш про нас, де фігурував оцей горіх.

У 2014-2015 роках я була фронтовою волонтеркою. Ми збирали багато допомоги по Україні і відвозили на фронт. Тоді у нас з’явилася мода: всі почали підписуватися псевдонімами. Так вийшло, що я була «Горіхом». А коли написала книгу і виникло питання, як її підписати, у мене не було жодного сумніву, що підписати потрібно саме цим псевдонімом, бо його знають на фронті. А найголовніше, коли я віддала рукопис на друк, я була впевнена, що книгу краще видати анонімно, що потрібно прибрати все, що відволікає від героїні і від змісту книги. Мені здавалося, що особа автора – це відволікаючий фактор, який нікому не потрібний. Я ж не знала тоді, що книгу треба буде рекламувати, їздити на презентації і виступати особисто. У мене не було і нема амбіцій ставати відомою. Але виявилося, що людям книга цікава, людей цікавить Донбас, людей цікавить наш спротив, цікавлять долі героїв і те, що з ними сталося надалі.

«Для мене волонтерство - це, як і для багатьох із нас, свідоме рішення, яке ми прийняли після Революції Гідності. І воно полягало в тому, що ти частину своїх коштів, часу, рук, здібностей, освіти і вмінь безкоштовно за власною ініціативою застосовуєш на благо своєї країни. Робиш це так, як сам вважаєш за потрібне, сам приймаєш собі рішення, сам виписуєш наряд на роботу, розписуєш завдання, сам шукаєш виконавців, друзів, партнерів. І в принципі, сам визначаєш, наскільки ти досягнув результату.

Це величезна мережа самоорганізації. Це мережа вільних людей, які добровільно захотіли щось зробити для своєї країни додаткове. У гарячу фазу в 2014 році це були і вантажні роботи, і копальні, і будівельні, і водійські, які завгодно. Коли люди з вищою освітою, коли люди з величезними знаннями і вміннями за спиною просто ставали вантажниками чи робили руками якусь справу для того, щоб допомогти армії. Скоби гнули ковальські, наприклад. Або у нас був період, коли ми одними з перших в Україні почали робити окопні свічки. Зараз всі знають, що це таке.

У нас був такий осередок, ми раз на тиждень, потім трошки частіше виїжджали за місто на дачу до одного з друзів. З нами збиралися наші знайомі і ставали разом розвивали цей парафін, розтоплювали по коробочках. І мені одного разу навіть смішно було, тому що в один момент я зрозуміла, що біля мене стоїть комерційний директор одного з підрозділів "Фокстроту" (це величезна мережа, яка продавала побутову техніку в Україні), або власниця меблевого магазину, або ще хтось. Просто люди вирішили, що крім їхніх грошей, вони також щось будуть робити хоча б руками для своєї армії, для своєї країни».

Це ваша перша книга і вона про війну. Чому ви звернулися до такої непростої тематики?

Про війну можна і потрібно писати художню літературу. У момент, коли я сідала за цю роботу, як такої художньої книги про війну у нас іще не було. Часто мене запитують, чому я не будучи письменницею, наважилася написати таку роботу. Так, за професією я перекладач, а за першою освітою – журналіст, читала безліч чужих творів, чужих робіт, вивчала курси літературознавства.

Війна – це завжди тло, яке дає поштовх до появи воєнного покоління у літературі, у мистецтві, в кіно, театрі, драмі, музиці. У кожній країні світу, яка проходила через війну, починали з’являтися твори, які зараз відносять до класики воєнного покоління. В Україні були всі умови для появи нового роману, нової воєнної драми, але вона ніяк не з’являлася. Для мене це було дивно, адже у нас дуже багато творчих людей, професійних письменників, але вони дуже обережно підходили до теми війни. З’явився якийсь такий стереотип, що про війну повинні писати тільки люди, які самі воювали, які пройшли через окопи, через бої. Я не згодна із таким поглядом, бо на фронт пішло не так багато професійних письменників. Мені часто казали, що «наш Ремарк» має з’явитися десь через 15 років, а я відповідала, що до того часу нашу війну опишуть за нас, опишуть наші вороги, окупанти. Тобто якщо ми не напишемо свою літературу про війну зараз, через 10 років наші діти будуть читати про «російських визволителів, які прийшли рятувати мирний народ Донбасу».

У книзі «Доця» Донецьк описаний дуже реально. Навіть складається враження, що книгу писала мешканка Донбасу.

Так як на початку війни ми усі зайнялися волонтерством і було очевидним, що ми маємо це робити, так у 2016-2017 році для мене стало очевидним, що ми маємо переключатися на волонтерство на інформаційному фронті.

Робота над книгою у мене зайняла півтора року. Більшість часу я витратила на поїздки і збір документів, свідчень, записів інтерв’ю. Я написала людям, які стали біженцями, що пишу книгу про війну і хочу з ними зустрітися. Підходила до людей і задавала питання. Власне атмосфера Донецька була чітко і ретельно записана із слів очевидців. Мене цікавили ціни в магазинах, наявність продуктів на полицях, погода, що говорили в транспорті, що говорили в маршрутках, як виглядало пограбування магазинів, хто і що бачив на власні очі. Кожній людині, з якою я говорила, я задавала ось такі запитання. Також серед питань було і таке: коли персонально для вас почалася війна? Тобто, коли персонально ви, живучи в Донецьку, зрозуміли, що це – надовго, що це не теракт, що це не буфонада?

І знаєте, кожна людина дату початку війни називала різну, не було двох однакових дат початку війни. Були люди, які усвідомили серйозність подій тільки тоді, коли до їхньої квартири прилетіла бомба. Тільки тоді вони зрозуміли, що потрібно тікати звідти.

Чи є в головної героїні «Доці» прототип?

Прототипом головної героїні є Наталія Герасименко з позивним «Ельф», це реальна жінка, з якою до війни я була знайома заочно, а потім ми зустрілися в зоні АТО. Вона сама жила в Донецьку і на той час була змушена виїхати. Вона була розвідницею, регулярно виконувала бойові завдання і ефективно спрямовувала нас з тими чи іншими вантажами, які ми привозили для військовослужбовців. Коли я вирішила, що писатиму книгу про Донецьк, подзвонила до неї, попросила про зустріч, ми проговорили чотири години. З її слів описані сцени Майданів у Донецьку, підпільної роботи, роботи з аеропортом, тощо. Сцени волонтерської роботи – це вже більше мій власний досвід. Але основна канва тексту списана саме з Наталії, вона мені дуже багато розповіла.

А чи читають цю книгу на Донбасі?

Так і її не просто читають, а переправляють на окуповані території. 

...люди її обгортають газетами, якимись ганчірками, ховають у свої речі і таким чином везуть на окуповану територію.

І я отримувала відгуки людей, які живуть на Донбасі, що їм здавалося, ніби я пишу книгу, сидячи у них вдома і слухаючи їхню історію. Також ми зібрали добірку свідчень очевидців про людей, які були там затримані, катовані, які виїжджали, шукали своїх рідних, які пережили надзвичайно трагічні ситуації, які стали жертвами злочинів проти людства і можуть згодом свідчити на суді. Прочитавши книгу, люди самі захотіли все це розказати і дали свої контакти з тим, що можливо згодом це знадобиться».

Книга стала національним бестселером, діставши найважливіші нагороди, від книги року за версією BBC до Шевченківської премії. Як на книгу реагують польські читачі під час презентацій?

Багато поляків визнавали, що вони критично мало знають про війну в Україні 2014 року. Для багатьох ця книга стала відкриттям, тому що вона написана і скомпонована так, щоб читачеві було легко поставити себе на місце головної героїні й фактурно, випукло, яскраво уявити те, що відбувається довкола тебе.

Мене часто запитують, чому героїня не має імені в книзі, а багато хто прочитує книгу до кінця, навіть не звертачючи на це уваги. Мені було потрібно, щоб «я» героїні максимально близько наклалося на «я» читача. Саме на оці кілька годин, коли людина читає книгу. І там багато інших речей для надання роману максимальної реалістичності. Мені хотілося, щоб досвід героїв став персональним досвідом читача. Книга не є хронікою війни в чистому вигляді чи щоденником бойових дій. Вона художня і герої цієї книги виявилися близькими людям у різних країнах. Це означає, що деякі базові цінності, ситуації, ризики й вибори, які роблять мої герої – близькі всім. У книзі є багато моментів, коли герой стоїть на так званому життєвому перехресті, де треба зробити певний вибір,  піти в той чи  інший бік. І читач має обґрунтування, чому вони роблять саме такий вибір. Логіка поведінки героїв виявилася близькою, зрозумілою читачам незалежно від країни проживання.

Зараз українське суспільство дуже гостро реагує на авторок і авторів, які намагаються писати про те, чого самі не пережили. Як ви до цього ставитеся?

У «Доці» достатньо велика частина мого особистого досвіду і також великий шматок біографії і бачення, досвіду прототипів моїх героїв, з якими я знайома. З прототипкою головної героїні я мала багатогодинні обговорення і вислухала багато речей перед тим, як написати цю книгу. Потрібно розуміти, що саме по собі українське суспільство – якщо говорити про внутрішньоукраїнського читача – зараз страшенно травмоване. Ми це визнаємо, ми це бачимо. Ми бачимо це по людях, ми бачимо це по собі. Дворічний неймовірний стрес, пресинг і життя під гільйотиною не минають даремно. Люди дуже гостро сприймають все, і ти ніколи не можеш вгадати, якою буде реакція співрозмовника на найбільш невинні твої слова. Це може бути агресія, сльози, це може бути спалах балакучості й бажання розповісти щось своє. У багатьох людей реакції спростилися й вони самі визнають, що ми ніби опустилися трошки нижче у своєму розвитку. Нам уже не хочеться складності, нам важко думати, аналізувати, ставати на позицію опонента, сперечатися. Я сподіваюсь, що це зворотні речі, але для того, щоб це повернути до здорового рівня, потрібно буде так само багато часу й багато свідомих зусиль, зокрема, терапевтичних.

Я передбачаю, що книги про війну, які пишуться зараз і будуть видаватися в Україні найближчими роками – вони всі, так чи інакше, матимуть у собі тему війни, тому що війна настільки глибоко проникла в наше повсякдення і зачепила таку величезну кількість людей, що оминути її й не написати про це – як мінімум дивно. Це означає, що автору доведеться докладати особливих зусиль, для того, щоб не писати про війну. Тема війни обов’язково буде представлена в сучасній українській прозі. Для себе я вирішила, що зараз потрібно максимально опиратися на власний досвід. Щоб писати про страхіття війни й окупації, треба пройти якусь свою Голгофу і випити чашу свого власного страждання. Має в тобі щось перегоріти. Тільки після цього можна знайти правильний тон і тональність.

Розкажіть про ваш досвід.

В мене був досвід вивезення родини на західну Україну й розлуки з дітьми. В мене був досвід проживання в майже блокадному Києві. 25 лютого 2022 року я відвезла дітей і одразу ж повернулась назад. До звільнення Київщини ми допомагали нашим військовим. У мене є досвід зимівлі у Києві разом з дітьми й тваринами. Також у мене є досвід біженства. Ми з дітьми трошки жили в Польщі, в Грузії й Латвії. Маю досвід, коли була реальна загроза ядерного удару і коли в нас поширювалися ці пам’ятки, що робити на випадок ядерного ураження. Коли ми всі носили йод у таблетках з собою з приписом, що ви маєте встигнути з’їсти скількись там таблеток й дати дітям. Коли мене діти питали, а я дивилася по карті й намагалася розрахувати: якщо ураження буде в центр Києва, чи дійде до нас перша хвиля. Виходило, що таки дійде. Коли ми вже відмовилися бігати в сховище, бо це неможливо витримати. Ми лишалися вдома і ми чули, як збивають безпілотники і як вибухають ракети над нашим районом. У мене є досвід, коли я чую вибухи, а в мене на руці спить дитина і я дуже добре розумію жінок – у мене були такі самі думки – якщо зараз прилетить, то нехай вб’є одразу всіх. Щоб, не дай Боже, не пережити свою дитину, яку ти, під свою відповідальність, привезла до Києва.

У київському видавництві "Білка" вийшов другий роман Тамари Горіха Зерня "Принцип втручання".

"Описую ситуацію війни у країні, яка не бачить цієї війни, - каже Горіха Зерня. - Показую, що відбувається в суспільстві та стосунках, коли стикаються два світи. Ветеранів і тих, хто їх не визнає".

Головна героїня роману "Принцип втручання" 30-річна Станіслава – доцент кафедри вищої та прикладної математики у столичному університеті. Втратила на російсько-українській війні чоловіка. Не встигла ані попрощатися, ані з'ясувати стосунки. Єдиною опорою і розрадою стала робота. На прохання знайомої вирушає на сім днів у місто свого дитинства на Черкащину, куди поклялася ніколи не повертатися. Протягом тижня має проникнути на загадкове весілля і переконатися, що наречена жива, за сюжетом.

З чого почалося створення книжки?

Мій перший роман "Доця" був успішним і задав високу планку очікувань до автора. Сумнівалася, чи виправдаю. Вирішила для себе так. Якщо будемо надто сильно зважати на те, що про нас можуть подумати, життя доведеться витратити на роздуми й переживання. Настає момент, коли треба відкладати вагання й діяти. Бажано переживати за щось зроблене, а не за те, що не здійснив.

Провела карантинний рік у роботі над книжкою. Вперше дозволила собі працювати як справжня письменниця. Двічі виїжджала в село без сім'ї та присвячувала себе виключно рукопису. Це велика розкіш. Небагато авторів можуть похвалитися тим, що мають час і можливість так писати. "Принцип втручання" - це плід часу, проведеного сам на сам із думками та клавіатурою.

Чому взялися саме за детектив?

Це зручна та благородна форма. У жанрі можна писати що завгодно. Вкласти в його оболонку найширший спектр тем і конфліктів.

Детектив цікавий багатьом. Хто не зрозуміє глибші світоглядні чи філософські теми, прочитає заради дії та загадки. А потім, можливо, повернеться й відкриє для себе, що спершу не помітив. Книга ніби не велика за обсягом, але тексту більше, ніж у "Доці". Буде над чим подумати.

Що стало поштовхом до написання?

Маленький епізод розмови з ветераном, який мені якось проговорився. Каже: "Знаєш, як солодко пахне палене людське м'ясо? Годину тому розмовляв із хлопцями, а зараз збираєш їхні обпечені, обгорілі останки в мішок. А в тебе повний рот слини, тому що три дні не їв нічого. І здається, що пахне шашликами". Для мене ці слова стали тумблером, який переключив у режим написання "Принципу втручання".

Війна змінює всіх. І дотичних безпосередньо, і тих, хто намагається не помічати. Навіть не знаю, кого змінює більше в довгостроковій перспективі, хто більше постраждає. Хто відвоював, чи хто всі роки вдавав, що не бачить.

Що було найважчим у процесі роботи?

Натягнути на себе емоцію жінки, яка втратила на війні чоловіка. Я писала максимально реалістично. Тому треба було приміряти на себе цей важкий досвід.

Чим особлива головна героїня?

Це нова героїня для сучасної української літератури. Такий типаж буде швидко поширюватися і стане популярним. Бо відповідає тому, що відбувається навколо.

Це жінка розумна. Не прибідняється, не маніпулює, не жонглює жіночою чи якоюсь іншою альтернативною логікою. Знає власні переваги, сильні сторони. Користується інтелектом у своє задоволення, не оглядаючись і не питаючи дозволу, чи можна так чинити.

Вона успішна у професійній кар'єрі, у галузі, яку можна назвати чоловічою. Цей атрибут списаний із реальних людей, які свого часу не повірили в те, що математика – не жіноча справа. Роблять те, що їм подобається.

Математика для героїні – не просто робота, а продовження руки й голови. Те, чим користується в повсякденні. Має свій підхід до сприйняття дійсності. Кожну ситуацію намагається розбити на множники, доданки, логічні відрізки. Звичка до постійного аналізу й думання накладає відбиток на характер. Спостережлива, зауважує дрібниці. Водночас не засуджує. Дивиться на світ як науковець, морально і психологічно готовий до будь-якого явища. Не дає емоційних оцінок, а просто враховує це у своїй картині світу. Отже, маємо перед собою ідеального детектива. Людину, пристосовану до розв'язування задач, розслідування справ.

Не менш важлива тема пережиття втрати. Чоловік загинув на фронті, повоювавши буквально кілька днів. Але найгірше те, що вже після його смерті дізналася про зраду. Лишилися до нього питання, які більше немає кому поставити. Багато невисловленого, що вже не має можливості проговорити.

Чи є прототип Станіслави?

Це збірний образ. Під час написання у мене в уяві стояла реальна жінка, і не одна. Намагалася писати про тих, кого знала й бачила. Особливо про людей, які воювали або мають посттравматичний стрес.

Інші персонажі мають стосунок до війни?

Замок фактично стає точкою перетину двох світів. З одного боку, людей із бойовим досвідом. З другого – мешканців замку, гостей, місцевих жителів. Бачимо в наближенні, для кого є війна і для кого її поки що немає, бо всіма силами не помічає. Ці дві партії персонажів виявляються залежними одне від одного. Мають протиріччя, але й потребу взаємодіяти, шукати порозуміння, точки контакту.

У несподіваних поворотах протягом тижня розкриваються всі присутні. Кожен має свою таємницю і щось приховує. Події змушують героїв показати те, чого в них найбільше і найглибше. Проявити себе характерним, але несподіваним, травматичним, смішним боком. Наприкінці всі виходять із будівлі іншими, ніж зайшли на початку.

Який замок фігурує в романі?

У творі не згадую назву. Але впевнена, що люди, мінімально знайомі з топографією регіону – впізнають. Даю підказку: це замок з єдинорогом (графський герб з єдинорогом прикрашає головний фасад Мисливського палацу Шувалова в місті Тальне Звенигородського району Черкаської області. – Gazeta.ua).

Черкащина - найбільш аномальна й таємнича область України. Жоден регіон не порівняється з її ярами, лісами й дорогами. Недаремно там найбільша концентрація різних святих місць, місць сили, шевченківських місць, Умань. Це земля, яка завжди підкидала нам загадки.

Замок зберігся, але частково зруйнований, у страшному стані. Це місце має свої таємниці. Завжди було гніздом різних культів, сект і рухів. Там жили і працювали масони, алхіміки, люди, які практикували спіритичні досліди. Також є парк, урвища, підземні лабіринти, закинуті лабораторії.

Щоб нормально описати інтер'єр будівлі, я туди їздила двічі. Під час одного з вояжів сфотографували місцевого привида. Приходимо додому, чоловік каже: "Подивися". Показує світлину, де я стою біля величезного дзеркала в холі. А позаду дверцята в комірчину, в яких чітко видно дитячу фігуру в кептарику й чепчику. Нібито стоїть і виглядає. Хоча там, звісно, нікого не було.

Описувала місце з великим азартом і любов'ю. Вважаю, що там величезний потенціал для туризму й досліджень. Прекрасно почуватимуться люди, які цікавляться нематеріальними речами.

У всіх ваших книгах є елемент магії, містики. Це дійсно притаманно українкам – ми всі, як відомо, трохи відьми. Як у вас?

Я з великим трепетом ставлюся до світу. Мені дуже цікаво, як він влаштований, як функціонує. І ми не повинні припиняти ці пошуки, хоча, на жаль, у нас дуже мало часу на цьому світі. Наше життя занадто коротке, і ми не встигаємо його пізнати в усій повноті, дійти у спостереженнях до якогось логічного завершення. Але це не означає, що ми не повинні намагатись.

Я б охоче подивилася на синтез магії та науки, наукові пошуки у магічній сфері. Навіть сама б взяла участь у контрольованих експериментах. Але це така сфера, де все складно. Водночас є ще багато галузей, де теж все складно. Наприклад, психологія, коли ми намагаємось інтуїтивно намацати проблему і її рішення, маючи величезне поле для імпровізації і дуже малий інструментарій перевірених і науково доведених методів. Магія, як ми її собі уявляємо, – та сама ідея. Чи можна впливати на випадковості, на їх спрямування й формування? Чи можна якимись діями задавати напрямок і притягувати в своє життя щось, або, навпаки, відтягувати щось із того, що ми зазвичай називаємо випадковими збігами обставин?

Все це потроху досліджується. Припускаю, що колись ми дійдемо до якихось нових методів взаємодії між людьми у сфері психології, інтуїції, дослідження роботи мозку. Або більші відкриття будуть зроблені в сфері комунікації, емоційного інтелекту, навіювання, переконання.

Як народилася ідея «Шептухи»? Як на мене, книга багато в чому автобіографічна. Й водночас дуже актуальна: жінка в кризі середнього віку та ще й під час війни – тригерна тема, близька багатьом…

Саме так. Я зрозуміла, що заходжу в той вік, після якого жінки в Україні стикаються з окремим набором проблем і викликів. І коли вони намагаються це сформулювати, озвучити, вже сама ця спроба наражає їх на певну хвилю агресії й тиску. Є речі, про які у нас не прийнято говорити, про які ми говоримо виключно в своєму жіночому колі й не наважуємося винести це на широкий загал.

Це невидимість жінок, те, що жінки зникають із суспільних радарів після 50 років. Це сильна вікова дискримінація, з якою стикаються жінки в усіх сферах. Це той тиск, під яким ми живемо впродовж життя, який нас змушує спершу поспішати з заміжжям, а потім з народженням дітей. Ми увесь час поспішаємо. А потім зʼясовуємо, що в кінцевому підсумку все одно залишаємося винними.

Коли цей тиск накопичується у багатьох стається справжня криза віку. Діти, якщо вони рано народжені, вже виросли й живуть своїм життям. А жінка залишається з порожнечею. І починає проводити переоцінку, аудит свого життя й стосунків. Тому багатьох із моїх одноліток накриває хвиля розлучень, і це розлучення з їхньої ініціативи, і я теж пережила таке.

Спостерігаючи за подругами й колегами, я схилялася до думки, що нам потрібна якась філософська, психологічна, художня опора й підтримка. Не зразки для наслідування, не героїні, з якими ми можемо себе ототожнювати, а голос, який принаймні скаже те, що у нас всередині, про що ми думаємо. Нам потрібен хтось, хто почне про це говорити. Бо нам треба пробивати цю стіну мовчання й не зовсім справедливого суспільного договору, від якого страждають жінки. Нам треба більше думати про себе, вкладати час і ресурси у власні розвиток, благополуччя й захист. Цю роботу не зроблять чоловіки, це саме наша робота. Це питання нашої безпеки, довголіття, якості життя, реалізованості у цьому світі. І це все потрібно робити своїми руками.

З думкою про це я почала писати книгу. Вона починається зі сцени великого прибирання, яке влаштовує героїня у себе в квартирі: перебирає речі, документи, сортує, викидає. З цього починається розвиток сюжету. Це перша така лінія.

Друга – мені хотілося написати про критичний період у нашій новітній історії: кілька місяців перед повномасштабним вторгненням і кілька місяців після. Певна, це потрібно зафіксувати, щоб те, що відбувалося, вся ця сукупність рішень і вчинків і нашої влади, і наших громадян, збереглася в літературі для подальшого осмислення й оцінок. Якщо це не зробити зараз, гострота, точність і щирість можуть бути втрачені. У нас стала дуже коротка памʼять – під впливом стресу ми швидко втрачаємо свої спогади. Тож важливо їх якимось чином зафіксувати.

Ваша героїня з «Шептухи» змогла впоратися з кризою середнього віку. А що особисто вам допомагає? Хто є вашою групою підтримки й джерелом натхнення, окрім читачів?

Мені дуже допомагає жіноча підтримка. Думаю, у житті жінки мають бути присутні інші жінки, тож важливо культивувати стосунки з подругами не тільки в дитинстві чи юності, а й у більш зрілому віці, бо у багатьох випадках саме жінка жінку рятує. До подруг ми звертаємося зі усіма своїми бідами й за замовчуванням готові одна одну підтримувати, захищати, витягувати. Тож у ці стосунки треба свідомо вкладатися – жінка, у якої є подруги, коло жіночої підтримки, набагато сильніша й захищеніша.

Друге – мені пощастило, що у мене троє дітей різного віку. Це завжди джерело величезного натхнення й хорошого настрою. Ну й джерело тривог також. Але я намагаюся дати їм щасливе дитинство і юність, я з ними разом подорожую, ходжу на концерти, читаю книги, щось обговорюю. Вважаю, це дуже круто, що я маю трьох моїх людей, які завжди на моєму боці, з якими мені добре, з якими я можу бути сама собою. І той факт, що їх народила я сама, вже сам по собі – велике везіння.

Не можу сказати, добре це для мене чи погано, що я є достатньо публічною людиною. Раніше я з більшою відвертістю писала в соцмережах, бо мене читало вузьке коло 20-30 читачів, і я могла ділитися з ними будь-чим. Зараз, коли на фейсбуці вже 50 тисяч підписників, і частина з них, звісно, мають протилежні політичні погляди або просто по-людськи мене недолюблюють чи заздрять, кожне необережне слово провокує якусь хвилю хейту. Тож не можу сказати, що це лишилося джерелом натхнення.

Ще я свідомо вкладаю ресурси у власне здоровʼя: займаюся спортом, ходжу у басейн, за можливості бігаю.

Що вас надихає і додає ресурсу зараз? І глобальне, і таке буденне, просте.

Як би нам зараз складно не було, які б трагічні речі не відбувалися в Україні, на мою думку, це все одно краще, ніж та доля, що випала нашим бабусям, які народилися в срср, пережили голод, війну, другий голод, а потім померли теж в колгоспі і в срср без перспектив звільнення. І які, напевно, думали, що це назавжди вже. А у нас принаймні є шанс вирватися з цієї окупації. Сподіваюся, що не тільки наші діти будуть жити у вільній, мирній, переможній, незалежній від російського впливу Україні, а що, може, й нам ще випаде така нагода. Мене щодня надихає ця думка. Це глобальне.

А дрібне, буденне… Я, наприклад, сама собі купую квіти. Люблю квіти, люблю певні, конкретні, і не відмовляю собі в задоволення купити час від часу букет. Потім ходжу, милуюся, це приносить мені радість. Смачне й красиве теж люблю. Щодня.

Про що мрієте найбільше?

Я мрію про перемогу. Про перемогу й відбудову, справедливий лад в Україні, де люди будуть добрими, терпимими й відповідальними одне перед одним. Мрію про мирний розвиток. Про те, як ми будемо відновлювати наші ліси й сади, як знову заселимо нашу Асканію Нову тваринами, замість тих, що були знищені. І як будемо це все загоювати. Нам вистачить до кінця життя цієї роботи.

Виставку підготувала:

зав. відділом інформаційних технологій та комп'ютерного забезпечення Бібліотеки Рассказова В. А.