Ернест Гемінґвей: життя як ринг
Ернест Гемінґвей: життя як ринг
«Він проживав своє життя так, ніби писав роман, і писав свої романи так, ніби заново проживав життя. Літературна праця перемежовувалася полюванням і биками, любовні романи поєднувалися з війнами та алкоголем. Усе життя він ніби намагався довести, що він кращий, ніж є насправді, – і довівши все, що міг, розчарувався в цьому житті…»
Віталій Вульф
Ернест Гемінґвей з матір'ю та сестрами
На цій фотографії зображений Ернест Гемінґвей (другий праворуч) зі своєю сестрою Марселіною та друзями.
Фотографія була зроблена влітку 1920 року в районі озера Уоллун або Петоскі, штат Мічиган.
Ернест Міллер Гемінґвей походив із містечка Оук-Парк у штаті Іллінойс, респектабельного передмістя Чикаго. Тут на одній вулиці мешкали його предки: Гемінґвеї — на одному боці, Холли — на іншому. Кларенс Едмонт Гемінґвей по праву пишався своїми предками, серед яких були учасники Громадянської війни, лікарі, етнографи та місіонери, і хотів стати гідним своєї родини: у молодості він навіть провів кілька місяців у Південній Дакоті з індіанцями племені сіу, вивчаючи їхні звичаї та народну медицину. Він закінчив медичний коледж, мріючи колись вирушити з лікарською місією на край світу, і зробив пропозицію своїй сусідці Грейс Холл, мріючи знайти в ній вірну супутницю життя та добру матір для своїх майбутніх синів.
Грейс ще в школі вирізнялася прекрасним голосом. Вона наполегливо займалася вокалом і навіть успішно дебютувала на нью-йоркській сцені, але заміжжя з молодим лікарем із заможної іллінойської родини здалося їй кращим за кар’єру співачки, і в 1897 році Грейс Холл стала місіс Гемінґвей. Незабаром вона народила первістка — дочку Марселіну, через рік — 21 липня 1899 року — сина Ернеста Міллера, а потім ще трьох дочок: Урсулу, Меделін і Керол. Другий син, Лестер, народиться, коли Ернесту виповниться вже шістнадцять років. Згадують, що Кларенс Едмонт, якого на той час в Оук-Парку всі називали Доктор Ед, особисто був присутній при народженні всіх дітей: взявши на руки сина, він виходив на ганок і сурмив у ріг, щоб усі сусіди знали, що в нього з’явився спадкоємець.
Гемінґвеї мешкали в будинку вікторіанської архітектури, що належав батькові Грейс — вихідцю з Англії Ернесту Міллеру Холлу, на честь якого вони назвали свого першого сина. Ернест-молодший любив діда, але ім’я йому не подобалося, бо в його свідомості воно асоціювалося з наївними персонажами п’єси Оскара Вайлда «Як важливо бути серйозним». Коли Ернесту виповнилося п’ять, дід помер, і на гроші, що залишилися від нього, родина збудувала собі новий будинок, утричі більший і розкішніший за попередній. У домі всім керували жінки: Грейс, її доньки, кухарка та покоївки. Кажуть, що Грейс досить довго одягала сина в речі його старшої сестри і навіть віддала їх до школи в одному класі, щоб вони здавалися близнюками. Грейс, яка мала чимале прагнення до слави, з часом зрозуміла, що прогавила свій шанс, промінявши кар’єру на сімейне життя, а контракт із Метрополітен-опера — на спів у хорі та уроки музики сусідським дітям. Своє незадоволення життям вона зганяла на чоловікові, з милою посмішкою читаючи йому нотації та роблячи зауваження. Вона дотримувалася дуже суворих пуританських поглядів і намагалася виховати дітей схожими на себе, прищеплюючи їм протестантську етику та любов до музики. Сина вона навчала грі на віолончелі — він же не терпів цей інструмент, воліючи тікати від деспотичної матері в обійми батька.
Не дивно, що Ернест був дуже близький зі своїм батьком, бачачи в ньому єдину споріднену душу. Кларенс навчив його всьому, що знав і вмів, і поділився з ним усіма своїми захопленнями: читанням, риболовлею та полюванням. Батько з сином цілими днями блукали навколишніми лісами, полюючи на дрібну дичину або спостерігаючи за звичками птахів, або вирушали в індіанські селища, або просто мовчки сиділи поруч на березі, чекаючи на велику рибу. Іноді вони вдвох вирушали до заміського будинку родини Windemere на озері Валлун у Західному Мічигані: набутий там досвід життя в тісному контакті з природою назавжди залишив слід у душі Ернеста, породивши пристрасть до пригод і потяг до усамітненого життя. У дванадцять років хлопчик отримав у подарунок свою першу рушницю і відтоді відчув себе справжнім чоловіком.
Одного разу маленький Ернест біг по молоко на сусідню ферму, спіткнувся й впав, проткнувши собі горло палицею, яку тримав у руці. Батько зупинив кров, а потім сказав: «Коли тобі боляче, не реви. Краще свисти. Коли боляче, свисти, і сльози скотяться назад». Відтоді ніхто не бачив Ернеста плачучим.
Коли юний Гемінґвей з’явився у боксерській секції, йому ще першого дня тренувань розбили ніс. Ернест розповідав другові:
— Я зрозумів, що мені доведеться нелегко, щойно побачив його очі.
— Ти боявся?
— Звісно. Він міг вибити з мене душу.
– То навіщо ж ти бився з ним?
– Тому що я не був боягузом.
Шкільний приятель Ернеста згадував, що ще хлопчиком той іноді заробляв п’ять доларів, пропонуючи себе як спаринг-партнера. І йому було байдуже на вагову категорію!
З того часу бокс став якщо не головною, то, безперечно, дуже великою любов’ю майбутнього письменника. «Необхідно, абсолютно необхідно хоч кілька разів на рік побачити хороший бій, – вважав він. – А якщо довго не ходиш на бокс, зрештою звикнеш сидіти вдома й нудьгувати».
Хемінгуей якось сказав, що у своєму житті любив «три континенти, кілька літаків і кораблів, океани, своїх сестер і дружин, життя і смерть, ранок і полудень, вечір, ніч, ліжко, бокс, плавання, бейсбол, стрільбу, риболовлю, любив читати й писати та всі хороші книги». Йому завжди було надзвичайно важливо відчувати свою причетність до всього, що відбувається: «Якщо ти, чорт забирай, чесний, то в усьому, що відбувається, є й твоя вина».
Дотримуючись цієї філософії, Гемінґвей добровільно вирушає на фронт, де отримує важкі поранення, що коштували йому кар’єри боксера. А якби все склалося інакше — людство втратило б лауреата Нобелівської премії. Так-так, Гемінґвею все-таки вдалося стати чемпіоном, але не в боксі, а в літературі. Хоча й письменницькою діяльністю він займався так, ніби виходив на ринг.
«Я почав дуже скромно й переміг пана Тургенєва. Потім — це коштувало великих зусиль — я переміг пана де Мопассана. З паном Стендалем у мене двічі була нічия, але, здається, в останньому раунді я виграв за очками».
На початку своєї письменницької кар’єри Гемінґвей мріяв написати видатну «річку десь на вісім раундів». «Виграю восьмираундовий поєдинок, і я в півфіналі, — міркував він. — Ну а потім уже, коли я проб’юся на велику арену й спустошу найтовстіші гаманці Сполучених Штатів, куплю собі яхту, будинок на тропічному острові й займуся риболовлею». Ось така життєва програма, частиною якої був і бокс. Причому не лише символічний, у літературі, а й цілком реальний.
Після важкого поранення на фронті Ернест більше не міг серйозно займатися боксом, проте активно брав участь в аматорських поєдинках, спілкувався з професійними боксерами, писав статті про бокс для популярних журналів. У Гемінґвея було своє бачення журналу: він був переконаний, що принаймні одна третина написаного має бути провокативною, а бокс вважав саме такою провокативною темою. Чи не тому письменник, який сам любив епатувати публіку, обрав своїм хобі саме бокс?
Під час свого перебування в Парижі молодий Гемінґвей любив боксувати зі своїми колегами-письменниками. Улюбленим місцем тренувань молодих літераторів був Американський клуб, де одного разу стався надзвичайно кумедний випадок. Прийшовши сюди, Ернест разом із приятелем Морлі почали боксувати. Останній, добре вивчивши стиль Гемінґвея, виробив певний порядок дій. Швидко пересуваючись по рингу, він змушував супротивника атакувати першим. Ернест, який також зрозумів задум суперника, поводився обережно й вичікував слушної нагоди, щоб дати гідну відсіч. Але коли він нарешті спробував завдати довгого удару лівою, Морлі ухилився і, зробивши крок уперед, завдав лівого зустрічного. Гемінґвея дратувало, що його випередили. Це траплялося й раніше. Бокс є бокс! Ернест провів язиком по губах, злизуючи кров. Після чергового пропущеного удару, відчуваючи, що програє, він розлютився ще сильніше. І тут сталося несподіване. Гемінґвей… плюнув кров’ю, якою був повний рот, прямо в обличчя своєму супернику. У того від здивування опустилися руки. Він зблід і стояв приголомшений, не знаючи, що робити. Плюнути в обличчя — означає, завдати іншій людині страшну образу. Напружена хвилина — колишні(?) приятелі спалюють один одного поглядами.
— Так поводяться поранені тореадори. У них це спосіб висловити презирство, — пихато промовив Гемінґвей. І раптом посміхнувся, дещо охолодивши цим гнів приятеля. Судячи з усього, Ернест був налаштований дружньо, як завжди. Розглядаючи Морлі з виглядом знавця, він додав:
– Насправді ви боксер напівважкої ваги. Така ваша статура. А раніше я думав, що у вас просто зайвий жир.
Морлі, знаючи про свої 25 фунтів зайвої ваги, все ж погодився з цим спірним твердженням.
Отже, примирення відбулося, і Гемінґвей запропонував приятелю піти до «Фальстафа» — англійського бару, що належав його приятелю Джиммі, англійцеві й колишньому спортсмену — професійному боксеру напівважкої ваги.
Бар був майже порожній. Джиммі, побачивши в руці Ернеста сумку з боксерськими рукавичками та самих друзів, чистих, з мокрим волоссям, як і личить людям, що добре потренувалися, а потім прийняли душ, розплився в розуміючій посмішці:
— Мабуть, боксували?
Ернест, просяявши, доторкнувся до своєї розпухлої губи, злегка відтягнув її вниз і показав старому боксеру. При цьому він сказав:
– Поки Морлі здатний розбивати мені губи таким чином, я вважатиму його своїм великим другом.
Усі посміялися. Але Гемінґвей справді був у дуже гарному й веселому настрої. Можна було подумати, що його чудовому настрою й балакучості сприяють саме розбиті й розпухлі губи. Він розповідав про те, як чудово колись бився господар бару Джиммі. Наполягав, щоб той випив з ними віскі. А приятель-письменник Морлі Каллаген, якому Гемінґвей плюнув у обличчя, згодом згадував, що ніколи раніше не відчував до Ернеста таких, прямо-таки родинних почуттів.
Пізніше Гемінґвей і Каллаген провели в Парижі бій, про який у літературних колах згадували ще довго. Рефері цього поєдинку був інший відомий письменник — Скотт Фіцджеральд. Передбачалося 3 або 4 раунди по дві хвилини кожен. Гемінґвей був вищим і важчим, Каллаген, відповідно, нижчим і здавався повним та м’яким (про що читачі вже знають). Скотт був упевнений, що Гемінґвею вистачить кількох хвилин, щоб нокаутувати Каллагена.
Однак уже з першого раунду все пішло зовсім не так: Каллаген сипав ударами, притиснувши Гемінґвея до канатів. Гемінґвей важко дихав і виглядав набагато гірше, ніж зазвичай. Швидкої перемоги, на яку сподівався Фіцджеральд, не сталося. Ошелешений тим, що відбувалося, він навіть забув оголосити про закінчення раунду. У підсумку рефері так і не зміг вирішити, хто ж виграв цей бій.
За версією Гемінґвея, всю попередню ніч він пив без упину, а перед поєдинком випив для бадьорості ще три порції віскі, через що його й підвело дихання.
Бували й серйозніші ситуації, прикладом чого може слугувати випадок, описаний далі.
На Зимовому велодромі в Парижі щотижня відбувалися боксерські поєдинки. Одного чудового дня до приятеля Гемінґвея Чарлі Нортона під час перерви між поєдинками підійшов вкрай неприємний тип (Чарлі нечітко пригадував, що між ними колись був конфлікт). Судячи з усього, він був секундантом, оскільки тримав у руці мокру губку. Чарлі розсіяно простягнув руку для привітання, однак вітатися з ним явно не збиралися. Натомість задирака тицьнув Нортону в обличчя горезвісну губку й вибухнув найвишуканішою лайкою. Натовпу ця витівка припала до смаку. Для них це була комедія в стилі Чарлі Чапліна. Нортон підхопився, намагаючись вихопити у кривдника губку. І тут же його схопили двоє інших хлопців. Троє на одного! «У мене було чимало знайомих серед людей, що сиділи в першому ряду, — згадував згодом Нортон, — але як ви думаєте, хто був тим єдиним, хто прийшов мені на допомогу? Абсолютно вірно! Месьє Гемінґвей».
Гемінґвей з’явився невідомо звідки, і на його обличчі була посмішка. Але він прийшов явно не для того, щоб жартувати, а схопив двох нападників за руки й відтягнув від Нортона, наче маленьких дітей.
— Бери Губку, — сказав він, — а я цими сопляками займуся. («Губкою» Гемінґвей одразу охрестив кривдника свого приятеля).
Після того як волоцюги отримали заслужене покарання, він зник так само таємничо, як і з’явився. На подив Нортона, Гемінґвей повернувся наприкінці боксерського вечора, оскільки, знаючи місцеві звичаї, припускав, що на цьому пригоди можуть не закінчитися, і хотів, як він висловився, «прикрити тили під час відходу».
Перша дружина письменника Хедлі Гемінґвей Моурер згадує: «Ернест завжди був готовий захищати людей… Я думаю, йому хотілося, щоб у ньому бачили захисника».
Однак розповідати про себе Гемінґвей не любив. Коли його запитували, як просувається чергова книга, він зазвичай відповідав, що ще довго має намір захищати свій титул. Так було й у реальному житті. Розговорити його було практично неможливо. Дивовижна скромність для людини, яка постійно випробовує себе на міцність!
Одного разу Гемінґвею довелося чотири доби боротися зі стихією у відкритому морі, без сну, прісної води, харчуючись виключно сирою рибою. Це сталося на одному з тропічних островів, про які він мріяв на початку своєї письменницької кар’єри. Там, до речі, відбувся найцікавіший у своєму роді боксерський поєдинок.
Спочатку — коротка передісторія цього поєдинку. Гемінґвей вважався чемпіоном острова з боксу, і лише небагато хто наважувався кинути йому виклик. «Перемогши» всіх суперників, Хем почав відчувати явний брак спаринг-партнерів. Тому він призначив премію в розмірі десяти фунтів тому, хто витримає проти нього хоча б два раунди. І такий сміливець знайшовся якраз після повернення Гемінґвея з уже згаданої бурхливої морської подорожі.
До Ернеста, який сидів із приятелями в барі, підійшов туземець. За всіма ознаками, він був важливою персоною на острові. У шовковому циліндрі та у фраку. Питання, яку краватку одягнути, він вирішив із великим тактом, з’явившись взагалі без неї. Власне, на ньому й сорочки-то не було. Босі ступні були, як і годиться, чорні.
На другому тубільці не було нічого, крім спортивних червоних трусів. Але зате яка статура! Він виглядав як щось середнє між Максом Бером і Джо Луїсом. Зросту в нього було приблизно шість футів два дюйми (близько 188 см), а довгі руки звисали майже до колін. Дальність удару — просто неймовірна! І при кожному русі було видно, як тремтять, звиваючись, немов змія, довгасті еластичні м’язи. У нього була хода тигра, а виглядав він не старше двадцяти одного року.
Підійшовши до столика, чоловік у циліндрі витонченим рухом зняв його з голови, сплющив і притиснув до грудей.
— Висловлюю свою повагу, панове, — сказав він. — Мені доручено передати вам виклик від містера Дізраелі.
Ернест у відповідь вклонився.
— Гаразд, — сказав він, — діставайте рукавички й готуйте ринг. Ще пару чарочок вип’ю й прийду.
На жодні вмовляння друзів перенести бій Гемінґвей не піддався. Цей упертий, який чотири доби не заплющив очей, тепер хотів битися з тим, хто був молодший за нього (на той момент письменнику вже виповнилося 35 років) і більший за статурою. До того ж, будучи нетверезим і на повний шлунок. Однак і в боксі, і в літературі Хемінгуей завжди приймав рішення сам.
— Ти будеш хронометристом і суддею, — сказав Ернест своєму приятелеві. — Багато працювати тобі не доведеться. Не рахуй надто швидко, коли треба буде оголосити його таким, що вибув із змагання. Я зазвичай розтягую рахунок. І не смій нас розтягувати, якщо ми ввійдемо в клінч. Можеш ненароком накоїти лиха. Якщо він мене вкусить, не дискваліфікуй його. Краще я сам вкушу його у відповідь. Уважно стеж за часом і через три хвилини одразу ж дзвони у дзвіночок. Якщо після двох раундів хлопець все ще триматиметься на ногах, перемога за ним.
– Який же він самовпевнений! – думав приятель. – Навіть не допускає думки, що може програти. Чи то бокс, чи то література! Програвши в першому раунді, обов’язково виграє нокаутом у другому.
Гемінґвей простягнув майбутньому рефері десять доларів.
– Це мені за роботу? – саркастично запитав той.
– Приз для переможеного, – відповів нахабний Ернест із найнезворушнішим виглядом. – Дай йому одразу після поєдинку.
Подивитися на бій прийшли, мабуть, усі мешканці острова. Вони стояли, утворюючи кільце. Ті, що попереду — так би мовити, перший ряд — міцно взявшись за руки, стримували натиск тих, хто стояв позаду. Це практикувалося в давні часи в Англії, коли тільки зароджувався професійний бокс. Напевно, саме тому сучасні квадратні майданчики для боксу, як і раніше, називаються «рингами», тобто «кільцями».
На око розмір рингу був правильним, хоча його розміри, звісно, могли змінюватися, оскільки жодних канатів, крім рук тубільців, не було.
Поки учасники змагання та рефері протискувалися крізь захоплено ревучий натовп, стало очевидно, що фаворитом тут, безперечно, є Папа (так на острові величали Гемінґвея). Саме так вітають надію рідного міста, перш ніж він вийде захищати честь свого клубу. І було видно, що все це йому дуже подобається. Гемінґвей був схожий на Демпсі, що виходить на ринг, тільки груди в нього були волохатіші, а черевце кругліше.
Коли боксери оголосили про свою готовність, рефері запросив їх на середину рингу, щоб, як годиться, дати інструкції, але обидва учасники залишилися стояти у своїх кутках.
— У нас свої правила, — сказав Гемінґвей. — Подзвони у дзвіночок і відійди вбік.
Рефері оголосив, що поєдинок проводиться за звання чемпіона Біміні, після чого поглянув на годинник і подзвонив у дзвіночок. Щойно пролунав дзвінок, велетень Дізраелі вилетів зі свого кутка, наче розлючений носоріг. Його кулаки миготіли в повітрі, і було цілком очевидно, що він здатний звалити бика хоч правою, хоч лівою рукою. Вдарить один раз — і «Старий з моря» знову зазнає корабельної аварії. Але удари сипалися повз. Тато щоразу змушував його промахнутися. Він граціозно відхилявся то в один, то в інший бік, наче тореадори, яких так любив описувати у своїх книгах. Щоразу, коли здавалося, що йому кінець, виявлялося, що нічого подібного — курилка жива! Просто незбагненно, як людина його розмірів могла пересуватися з такою швидкістю по найдрібнішому піску, та ще й маючи металеву колінну чашечку. Раунд добігав кінця, але рефері боявся поглянути на годинник, щоб ненароком не наразитися на неприємності.
Досі Гемінґвей ще жодного разу не завдав удару супернику. Перші дві хвилини він лише ухилявся. Претендент вкотре кинувся на чемпіона, і цього разу йому вдалося кинути Папу на живі канати, після чого він розмахнувся правою рукою з такою страшною силою, що, здавалося, голова Ернеста злетіла б з плечей, якби удар влучив у ціль. Але в тому-то й річ, що не влучив. Папа пірнув, а замість нього впали з ніг два «стовпи» з живої огорожі рингу.
Рефері не знав, що йому слід робити. Глядачі, однак, знали. З натовпу висунулися два нових «стовпи», зайнявши місце тих, що впали, з’єднали руки, і канат, що огороджує ринг, знову виявився цілим. Напевно, таке траплялося й раніше.
Раунд, нарешті, закінчився. Боксери не розійшлися по своїх кутах. Власне кажучи, і кутів-то не було. Вони просто лягли на пісок.
З бару вийшов один із офіціантів і сів поруч із Гемінґвеєм. У нього були явні манери секунданта. Він дав Ернесту пляшку з водою, щоб той прополоскав рот, як це зазвичай роблять професіонали. У рефері горло пересохло не менше. Схопивши пляшку, він зробив великий ковток і… ледь не віддав душу Богу. Це був віскі з льодом! Не дивно, що Гемінґвей його не виплюнув. Однак молодий супротивник уже був на ногах і боксував з уявним суперником. Зайва хвилина бою не завадила йому блискавично відновитися. Дізраелі навіть дихав майже рівно, а Папа лежав на спині, і його живіт важко здіймався. З боку здавалося, що він спить. Однак за мить він уже був на ногах і прийняв бойову стійку.
– І треба було йому лізти в літературу, – подумав приятель-рефері. – Міг би стати чемпіоном світу. А потім відкрив би бар, як і інші чемпіони.
Як тільки рефері задзвонив у дзвіночок, оголошуючи початок другого раунду, всі ніби опинилися в епіцентрі бурі. Чорношкірий боксер відчував перемогу. Його удари летіли на Папу з усіх боків. Рефері вже готувався до того моменту, коли доведеться проголосити: «Переможцем і новим чемпіоном став…»
Бій наближався до своєї кульмінації. І вона настала. Але зовсім не та, якої можна було очікувати. Ліва рука білого боксера зі швидкістю блискавки прорізала повітря, і… претендент впав на пісок.
Чи бачили ви, як падає бик від останнього удару, спрямованого прямо в серце? Ось так само впав і туземець, повільно-повільно, немов втомившись.
Рахувати не було потреби. Однак рефері все ж порахував. Уповільнено, по-чиказьки. Але переможений боєць навіть не ворухнувся. Білий виграв нокаутом у перші десять секунд другого раунду. Рефері взяв його велику руку, за всіма правилами підняв угору й проголосив:
— Переможець і, як і раніше, чемпіон — Папа!
— Припини це й ходімо в бар, — сказав чемпіон.
Піти в інше місце не можна було, хоч як би хотілося. У одну мить від рингу не залишилося й сліду: усі перемішалися між собою й кинулися до бару. На шанувальників боксу вони мало схожі. Скоріше, на натовп хлопчаків, які втекли зі школи. І найнестриманішим хлопчиком серед них був Гемінґвей. Він демонстрував, як ухилився від «того удару справа», а чотири бармени розносили в цей час прохолодні напої. Сам Ернест пив напій, явно не прохолодний.
Увійшов переможений. Його зустріли бурхливими оплесками і, розступившись, розчистили прохід до стійки. Він ще не твердо стояв на ногах, але замовив собі безалкогольне пиво. Як і було домовлено, рефері дав йому десять доларів. Дізраелі ввічливо подякував.
– Скажіть, будь ласка, – сказав він. – Як це могло статися?
– Ти забув пригнутися, – пояснив Гемінґвей.
Друзям Ернеста дуже сподобалося, як цей величезний здоровань вимовив: «Скажіть, будь ласка!», а потім почав потягувати через соломинку безалкогольне пиво. Колишній рефері подумав про те, що не такий вже й непереможний цей велетень. Коли бачиш хлопця, який втратив свідомість після того, як його добряче вдарили, він уже не здається непереможним. І навіть починаєш злитися на того, хто його збив з ніг.
Ернест, мабуть, прочитав думки приятеля.
— Як тобі сподобався поєдинок? — поцікавився він.
— Дуже вже однобічний, — відповів той. — І з нальотом садизму. Навіщо тобі знадобилося бити цього недоумка з такою силою?
Друг був упевнений, що це зауваження напевно обурить Ернеста. Але Гемінґвей не обурився. Обійнявши приятеля за плечі, він прошепотів йому прямо у вухо:
— Ставлю тисячу доларів проти твоєї сотні, що ти не витримаєш проти нього два раунди прямо зараз.
Той озирнувся на того, хто програв, і вирішив, що навряд чи варто ризикувати навіть за такі гроші. Вголос же сказав:
— Не говорите нісенітниць!
— Ну, мені час засинати, — позіхнув Гемінґвей і попрямував до готелю. Було близько полудня, а після цього його не бачили весь день і всю ніч — після перипетій останніх днів він проспав вісімнадцять годин поспіль…
Яскравою й сильною особистістю був «великий хлопець» Ернест Гемінґвей у спорті. Таким же він був у творчості й у житті. Ставлення до Гемінґвея — і до письменника, і до людини — завжди було неоднозначним: від захоплення й захоплення до повного неприйняття. Про все це можна сперечатися… Але безсумнівно одне: бокс, спорт сильних і мужніх, відіграв у його житті далеко не останню роль...
ЦІКАВІ ФАКТИ З ДИВОВИЖНОГО ЖИТТЯ ЕРНЕСТА ГЕМІНҐВЕЯ
Мати Ернеста Гемінґвея, Грейс Холл, справді одягала його в дівочі сукні та чепчики у квіточку і виховувала як дівчинку-близнючку його старшої сестри Марселіни. Це не вигадка — у президентській бібліотеці ім. Джона Ф. Кеннеді збереглося безліч архівних дитячих знімків письменника в такому образі.
Основні причини та контекст
Культурна традиція: У вікторіанську та едвардіанську епохи (кінець XIX — початок XX століття) маленьких хлопчиків і дівчаток до 4–6 років однаково одягали в сукні. Це було просто зручно для зміни підгузків.
Одержимість матері «близнюками»: Грейс Холл палко бажала мати дочок-близнючок. Різниця у віці між Марселіною та Ернестом становила всього близько півтора року. Мати стригла їх однаково, купувала їм парні ляльки, однакові мереживні наряди і навіть називала Ернеста дівочим ім'ям «Ернестіна».
Кінець «дівчачого» періоду: Першу справжню хлопчачу стрижку і штани Ернест отримав лише у віці близько шести років.
«Мати Ернеста все життя страждала від нездійснених амбіцій, вважаючи, що пожертвувала родині своєю музичною кар’єрою. Як домогосподарка вона була нікчемною, тому навколо завжди було багато помічниць і нянь. «До дванадцяти років Ернест був для мене суцільним розчаруванням», — зізнавалася Грейс. Вона хотіла другу дочку, а народився Ернест, тому в дитинстві часто одягала сина в дівочі вбрання і мріяла, щоб він реалізував її творчі амбіції. Але красиво співати і добре грати на віолончелі син так і не навчився, як не старався. Щоб привернути до себе материнську увагу, маленький Ернест часто лаявся, що викликало жах у манірної матері, яка тут же кидалася його виховувати».
Багато біографів і психологів сходяться на думці, що цей дитячий досвід сильно вплинув на Гемінґвея. Його шалене прагнення у дорослому житті довести свою мужність — захоплення боксом, глибоководним рибальством, полюванням, пристрасть до війни та образ «гіпермачо» — стали психологічним бунтом проти контролю матері та спробою компенсувати жіночні дитячі образи.
Ернест Гемінґвей був пристрасним шанувальником корриди, яку він вважав не просто розвагою, а глибоким драматичним мистецтвом, де митці балансують між життям і смертю.
Перший візит: Хемінгуей вперше потрапив на корриду в Памплоні у 1923 році як молодий кореспондент. Після цього він повертався туди ще вісім разів.
Особиста участь: Письменник не лише спостерігав за подіями з трибун, але й сам виходив на арену під час аматорських забігів з молодими биками (так званих vaquillas).
Головний твір: Його книга «Смерть після полудня» (1932) стала справжньою енциклопедією та класичним путівником у світ тавромахії для англомовного світу.
Дружба з матадорами: У пізні роки письменник підтримував близькі стосунки з відомими іспанськими тореро, зокрема з Антоніо Ордоньєсом, чиє суперництво з Луїсом Мігелем Домінгіном Хемінгуей описав у хроніці «Небезпечне літо».
Ернест Гемінґвей — пристрасний мисливець, чиї африканські подорожі лягли в основу таких класичних творів, як повість «Зелені пагорби Африки», а також оповідання «Сніги Кіліманджаро» та «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера».
Він прославився як «Великий Білий Мисливець», здійснивши два масштабні сафарі на африканському континенті (у 1933 та 1953 роках).
Ернест Гемінґвей був затятим любителем котів. Його любов почалася у 1935 році, коли капітан корабля подарував йому полідактильного (шестипалого) кошеня на ім’я Сніжок (Snowball). Ця генетична мутація стала візитною карткою улюбленців письменника.
Більшість котів мають імена кінозірок, естрадних артистів та політичних діячів. Сам письменник започаткував цікаву традицію. У різні часи в садибі мешкали кішки та коти: Мерилін Монро, Вінстон Черчилль, Гаррі Трумен, Марлен Дітріх, Біллі Холідей, Софі Лорен, Одрі Хепберн. Безмежна любов до котів була його слабкістю: «Кіт абсолютно щирий: люди з тих чи інших причин можуть приховувати свої почуття, але кіт — ніколи!» Коли Гемінґвею довелося пристрелити улюбленого кота Віллі, збитого машиною і пораненого, він плакав, як дитина. У листі Хемінгуея, адресованому другові, венеціанському аристократу Джанфранко Іванчичу, є слова: «Звичайно, я сумую за тобою. Сумую, містере Віллі. Мені вже доводилося стріляти в людей, але ніколи в того, кого я знав і любив цілих 11 років, хто лежав і муркотів із двома зламаними лапами». Але він зовсім не був сентиментальним, бо вважав, що «сентиментальні люди дуже жорстокі».
Любов Ернеста Гемінґвея до котів легендарна, а в його будинку в Кі-Весті мешкає колонія полідактильних котів, багато з яких мають додаткові пальці. Ці коти, відомі як шестипалі коти Гемінґвея, стали улюбленою пам'яткою в Будинку-музеї Ернеста Гемінґвея. Відвідувачі можуть побачити котів зблизька, дізнатися про їхню історію та навіть здійснити екскурсію письменницькою студією Хемінгуея, де він написав деякі зі своїх найвідоміших книг.
Одна з найцікавіших речей щодо цих котів полягає в тому, що всі вони є нащадками кішки на ім'я Сніжок. У музеї мешкає приблизно 60 котів, і приблизно половина з них мають фізичну рису додаткових пальців, але всі вони несуть ген полідактиля у своїй ДНК. Це означає, що навіть кішки з чотирма або п'ятьма пальцями можуть бути батьками шестипалих кошенят. Співробітники музею розкажуть вам про характери котів та їхню роль у домі. Коти Гемінґвея визнані національним надбанням.
«МАНІЯ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ» ГЕМІНҐВЕЯ
«Наприкінці липня 1960 року, за рік до смерті, Ернест прилетів до США. Через деякий час у нього почалася «манія переслідування», «параноя». Літератору «здавалося», що за ним ведеться стеження, що його телефонні розмови постійно прослуховуються. Ви напевно вже здогадалися, чому ми взяли в лапки слова «манія переслідування», «параноя» і «здавалося» — насправді за ним спостерігали спецслужби. Це ще півбіди. Родичі, помітивши дивну поведінку Хемінгуея, звернулися до лікарів. Потім: психіатрична лікарня, лікування електрошоком (електросудомна терапія), втрата пам'яті. З жвавого старого він перетворився на овоч.
«Ці лікарі, які застосовували до мене електрошок, не розуміють письменників… Нехай би всі психіатри навчилися писати художні твори, щоб зрозуміти, що означає бути письменником… який був сенс у тому, щоб руйнувати мій мозок і стирати мою пам’ять, яка є моїм капіталом, і викидати мене на узбіччя життя?», – запитував Ернест.
Нобелівський лауреат не витримав «лікування» і наклав на себе руки.
Через 20 років ФБР розсекретило справу Гемінґвея (127 сторінок!). Виявилося, що нагляд за ним здійснювався з 40-х років. Його підозрювали у співпраці з СРСР. Після того, як він став другом Фіделя Кастро – стеження посилилося. Тобто ніякої манії переслідування, ніякої параної у письменника не було. Зате була розвинена уважність та інтуїція». (Автор тексту: Андрій Ігнатьєв)
ФІДЕЛЬ КАСТРО. ІНТЕРВ’Ю НОРБЕРТО ФУЕНТЕСУ ПРО ГЕМІНҐВЕЯ
Фідель Кастро: Книги Гемінґвея завжди були для мене добрими супутниками в житті. Адже часто буває так, що людина ототожнює себе з деякими героями книг, які вона читає. Мені, наприклад, твори Гемінґвея відразу ставали надзвичайно близькими.
Норберто Фуентес: Ви часто їх перечитуєте?
Фідель Кастро: «За ким дзвонить дзвін» я читав більше трьох разів. І фільм теж бачив. Крім того, я кілька разів перечитував «Прощавай, зброє!» і «Старий і море». Прочитав усе, що Гемінґвей писав про полювання в Африці — я маю на увазі його оповідання та репортажі. І все, написане про його пригоди в Карибському морі.
Норберто Фуентес: Чи правда, що Гемінґвей — ваш улюблений письменник?
Фідель Кастро: Так, це так. Насамперед він мене приваблює своїм реалізмом. Він описує все з надзвичайною точністю та ясністю. У його творах немає слабких місць. Все надзвичайно переконливо і реалістично. Він має дар переносити вас в африканські савани або на арену бою биків, і ви вже ніколи не зможете забути прочитане, ніби самі все це пережили. Але є й ще одна причина, через яку я, чесно кажучи, дуже його ціную. Справа в тому, що Гемінґвей пише про море, а я, зізнаюся, на морі проводжу чимало часу. У всякому разі, намагаюся використовувати будь-яку можливість, будь-яку вільну хвилину, щоб побути біля нього.
Норберто Фуентес: У нього є чудові нариси про Гольфстрім.
Фідель Кастро: Так… Води Гольфстріму такі, як він їх описує, у вічному й могутньому русі… Я теж добре знаю цей тихий і заспокійливий пейзаж, хвилі, що розмірено плескаються біля берегів острова. Знаю і захоплююся. Мені здається, що я розумію, які почуття охоплювали Хемінгуея, коли він плавав у цих водах.
Норберто Фуентес: Одного разу у нього виник план написати книгу про те, що він називав «давніми таємницями Гольфстріму», але далі задуму справа не пішла.
Фідель Кастро: Хочеш, я скажу тобі, що ще я ціную в Гемінґвеї? Я тобі вже говорив про його реалізм і про море… Ще мене в ньому приваблює його авантюризм. Він авантюрист у найкращому сенсі цього слова. У тому сенсі, який я високо ціную. Я маю на увазі, що він не з тих, хто живе в злагоді зі світом, що його оточує, а вважає своїм обов’язком змінити цей світ. Він хоче порвати з умовностями і тому кидається в авантюру. І він дуже швидко починає розуміти, якщо вже не зрозумів. Починає розуміти, що світ, у свою чергу, змінить і його. Він не може залишитися таким, яким був досі. Зміни неминучі. А отже, тут уже потрібна певна частка ризику, без якої ніяк не можна братися за справу.
Норберто Фуентес: Ви якось розповідали мені про сміливість Гемінґвея.
Фідель Кастро: Так, продовжу свою думку. Я ціную Гемінґвея ще й за ту рису, яку я б назвав сміливістю, — рису, що приваблює мене не лише в Гемінґвеї, а й у всіх письменниках. Воно полягає в тому, що вони не бояться говорити, не бояться оголювати й описувати почуття людей та їхні стосунки; вони відважні, бо розмовляють із тисячами й мільйонами людей, які представляють різні покоління й навіть різні епохи. Я тобі скажу відверто: мені буває страшно, коли я виступаю перед народом на площі Революції. Це для мене зовсім не просто. Тому мені здається, що я розумію, що відбувається в душі письменника, коли він повинен знайти слова, адресовані тисячам читачів, і зробити це на всі часи…
Норберто Фуентес: Цілком очевидно й зрозуміло, що «За кого дзвонить дзвін» — ваш улюблений твір. Але мене також цікавить, як ви ставитеся до повісті «Старий і море».
Фідель Кастро: Я вважаю, що це шедевр. Мені здається неймовірним, як можна написати таку захоплюючу розповідь, де всього лише один дійовий персонаж — старий, що пливе на човні кілька днів поспіль. Ця людина, яка розмовляє сама з собою… Знаєш, найбільше мені подобаються у Гемінґвея його монологи, які у нього виходять як ні в якого іншого письменника. Мене вони вразили вже під час першого прочитання… Правда, тоді я волів, щоб було більше дії, я ще не був здатний оцінити повною мірою цю річ. Але чим більше я читаю «Старого і море», тим більше я ним захоплююся, чесне слово. А як він вміє прикути увагу читача навіть просто розмовою людини з самою собою! І потім ця поразка в кінці…
Норберто Фуентес: Але Гемінґвей саме з цієї поразки виводить мораль. Він не дозволяє, щоб його героя зламали випадкові обставини, якими б жахливими вони не були.
Фідель Кастро: Я тобі дещо скажу з цього приводу. Саме через це Гемінґвей був нам так близький у ті роки. Ми цінували те, що у своїх творах він не описував якихось «надлюдей», наділених особливими якостями. Герой Гемінґвея ніколи не мав нічого спільного з фашистським зразком досконалості. Можливо, що його критики якраз цього й не розуміли. Помилковість їхнього тлумачення пов’язана саме з тим, що у своїх вчинках герої Гемінґвея виявляють залізну волю. Людина може і навіть повинна протистояти несприятливим ситуаціям. Але це аж ніяк не означає, що щасливий фінал вирішений заздалегідь і що вона обов'язково вийде переможцем із боротьби. Проте необхідно боротися і прагнути до перемоги. І саме ця думка Гемінґвея надихала нас тут, на Кубі, під час революційної боротьби. Без перебільшення можна сказати, що Гемінґвей супроводжував нас у найважчі та найкритичніші моменти нашого життя. Ми теж не завжди були достатньо сильними, десятиліттями нас намагалися знищити. Але ми завжди твердо відстоювали свої гасла: «Перетворити поразку на перемогу», «Нас можна знищити тисячі разів, але не можна перемогти». Ці слова були написані на наших прапорах, вони завжди лунали на всіх мітингах і демонстраціях, були ніби нашим бойовим кличем протягом останніх двадцяти років кубинської історії. Гемінґвей був абсолютно правий, коли писав: «Людину можна знищити, але її не можна перемогти». Цю думку Гемінґвея ми повністю поділяємо. Саме така ідея надихала борців і всіх найкращих письменників світу.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ВСЕСВІТ ГЕМІНҐВЕЯ
Роман Ернеста Гемінґвея «Мати і не мати» — драматична історія рибалки Гаррі Морґана, чесного чоловіка, якому довелося порушити власні принципи і стати контрабандистом, щоб прогодувати сім’ю. Низка рішень приводить Гаррі у світ багатих розпусних яхтсменів, і він наважується взятися за дуже небезпечну справу.
Цей гранично реалістичний роман Ернеста Гемінґвея висвітлює наслідки потужної економічної кризи — «Великої депресії», у його центрі — протиставлення багатства і бідності, людей, котрих злидні змушують ставати злочинцями, і тих, хто безтурботно насолоджується життям.
«Острови поміж течій» — це історія митця і шукача пригод Томаса Гадсона — чоловіка, що дуже схожий на самого Ернеста Гемінґвея. Три частини роману — «Біміні», «Куба», «У морі» — подібні на острови спогадів в океані часу. Картини ідилічних канікул батька з синами змінюються епізодами останніх років Другої світової війни та зіткнення із суворою реальністю військових дій.
Автобіографічний, сповнений стриманої і водночас потужної батьківської любові, відвертий роман про відданість, відвагу і неминучі втрати, які рано чи пізно доводиться зазнати кожному.
«Переможцю не дістається нічого» — збірка оповідань Ернеста Гемінґвея, написана 1933 року. Це не історії великих перемог — це історії буденних поразок. Стисло, різко і влучно Гемінґвей описує світ довкола, помічаючи найменші деталі, передаючи ледь вловимі відтінки почуттів і переживань своїх героїв. Чи то розмова батька з сином, а чи теревені у ресторані на вокзалі, бесіди кельнерів біля шинквасу або пацієнтів у лікарняній палаті — усі ці діалоги спершу видаються простими й буденними, але саме завдяки ним стирається грань між літературою і життям, між персонажами і реальними людьми.
У 1937 році Ернест Гемінґвей вирушив до Іспанії, щоб висвітлювати тамтешню громадянську війну для американської преси. Через 3 роки він написав «По кому подзвін» — роман, який став справжньою класикою військової літератури та одним із найкращих у творчому доробку автора. Це — трагічна історія про війну, людську честь та кохання, у якій йдеться про кілька днів з життя підривника Роберта Джордана, котрий є добровольцем у Громадянській війні в Іспанії. Через емоції, що вирують в цьому чоловікові, автор розтягує перед читачами зворушливе та мудре полотно з емоцій, в якому також порушуються питання гибелі людських ідеалів, особистої честі, кохання та війни.
«Прощавай, зброє» — це історія кохання на тлі жорстокої війни. Головний герой, Фредерік Генрі, — американський архітектор, який добровільно вступає в армію Італії під час Першої світової війни. Він стає свідком тих жахливих подій, що перетворюють його на іншу людину. Його зустріч з англійкою Кетрін Барклі приносить йому надію на щастя та душевний спокій, проте війна ставить перед ним нові випробування. Автор через особисті переживання і трагедії вражає читача правдивістю відображення душевних мук героя і його прагнення знайти гідність та сенс у тих жахливих умовах, що приносить війна.
У романі Гемінґвей описує сильні емоції, з якими його персонажі стикаються під час переживання війни, що виливаються в кохання, втрати та боротьбу з внутрішніми демонами. Крім того, цей роман досліджує багато важливих тем — відвагу, страх, смерть і, головне, пошук сенсу в світі, що руйнується.
1956 року письменник знайшов валізу, яку залишив у підвалі готелю «Ріц» у Парижі багато років тому. У валізі був блокнот із нотатками про його молоді роки і паризьке життя. З тих записів народилася книжка, яка побачила світ уже після смерті автора. З нею читач занурюється у неповторну атмосферу затишних паризьких кафе, відчуває гомін вуличок і тишу музеїв та художніх виставок, гамір і азарт кінних перегонів, смаки та запахи і дух нестримної творчості одного з найкращих американських письменників XX століття.
Про що книга?
Ці мемуари Ернеста Гемінґвея складаються зі спогадів про період життя автора в Парижі 1920-х років — часу, коли він вчився писати, шукав власний стиль і друзів серед інших письменників. Автор згадує своїх сучасників — Ґертруду Стайн, Езру Паунда, Френсіса Скотта Фіцджеральда, Джеймса Джойса та інших, а також описує повсякденне життя молодого письменника та творче середовища міжвоєнної Європи.
У спогадах з’являються не лише дружні зустрічі, а й складні взаємини між митцями, суперечки та різні погляди на літературу і творчість. Гемінґвей показує знайомих читачам постатей через власний досвід спілкування з ними. Його мемуари показують літературне життя того часу зсередини та дають змогу побачити епоху очима очевидця.
«Сніги Кіліманджаро» — це збірка коротких оповідань, яка дає глибоке уявлення про світ, де важливі моменти, пережиті персонажами, змінюють їхнє ставлення до життя та дають нову перспективу на їхнє існування. Оповідання охоплюють різні теми — від любові до безнадії, від болю втрат до величі вчинків, від травм війни до прагнення до кращого майбутнього.
Ця збірка пропонує читачеві не лише захопливу літературну подорож, а й можливість зануритися в складну і багатогранну природу людських емоцій і відносин. В оповіданнях Гемінґвея ми бачимо не лише боротьбу з зовнішнім світом, а й із самим собою, з власними страхами, надіями та сумнівами.
Загалом, «Сніги Кіліманджаро» є дійсно унікальною збіркою, яка відкриває перед читачем багатство відчуттів і дає можливість не лише захопитися персонажами, а й замислитися про свої власні життєві цінності та вибір. Завдяки яскравим образам та глибокому психологічному аналізу, книга стає справжнім мистецьким досягненням.
Збірка прикрашена надзвичайними ілюстраціями Антона Селлешія та має чимало екранізацій.
Ернест Гемінґвей, сучасний класик світової літератури, у своїй невеличкій повісті «Старий і море» змальовує епізод із життя простого старого кубинського рибалки Сантьяго. Він все намагається зловити величезного марліна, адже це припинить край кпинням від інших рибалок: вони кличуть його невдахою, бо він уже три місяці не може зловити жодної рибини…
У цій повісті, яка була відзначена декількома престижними літературними преміями, Гемінґвей підіймає чимало загальнолюдських питань: про натхнення, силу, незламність, надію та життєву боротьбу. Твір, вперше за часів незалежності, вийшов друком українською в чудовому класичному перекладі Володимира Митрофанова.
Книга також має надзвичайно гарне оформлення з ілюстраціями від Слави Шульц.
Колишній американський журналіст Джейк Барнс повертається до мирного життя після війни, але не знаходить у ньому спокою. Разом із друзями він подорожує Європою, відвідує кафе, свята та кориду в Іспанії. Зовні це виглядає як безтурботні пригоди, проте за ними ховається внутрішня порожнеча. Герої намагаються втекти від темряви через розваги, алкоголь і нові знайомства. Та минулий досвід не відпускає й постійно нагадує про себе.
У Памплоні до компанії приєднуються нові знайомі, і спокій між друзями швидко зникає. Захоплення Бретт молодим матадором змінює стосунки всередині їхнього кола, загострюючи давні образи й збурюючи ревнощі. Тож для їхньої дружби починається справжнє випробування, і не всі його витримають. Книга може сподобатися читачам класичної американської прози XX століття та тим, хто хоче познайомитися з одним із найвідоміших романів про «втрачене покоління».
«Чоловіки без жінок» - збірка оповідань, в якій розміщено оповідання Ернеста Гемінґвея за 1923–1927 роки, вважається надзвичайно важливою віхою в його письменницькій кар’єрі. Її персонажі – бутлеґери, тореадори, боксери, пияки та ґанґстери, навколо яких Гемінґвей вибудовує притаманну йому атмосферу психологічної напруги та неабиякого поетизму.
Збірка буде цікава тим, хто захоплюється творами про мужність, боротьбу та внутрішні конфлікти. Гемінґвей підіймає важливі теми про мужність, самотність, стосунки між людьми, і якщо вам цікаво, як ці питання розкриваються через призму особистих історій, ця книга стане прекрасним вибором. Вона буде цікава і тим, хто хоче глибше зрозуміти мотивацію персонажів Гемінґвея, а також тим, хто шукає в літературі відображення реалій життя початку ХХ століття.
Коли книжка тільки-но вийшла, то отримала чимало схвальних відгуків, зокрема від Cosmopolitan та New York Times.
ДІТИ ЕРНЕСТА ГЕМІНҐВЕЯ
Джон Гемінґвей
(1923–2000)
Патрік Гемінґвей
(1928–2025)
Грегорі Гемінґвей
(1931–2001)
Ернест Хемінгуей мав трьох синів від різних шлюбів: Джона (Джека), Патріка та Грегорі. Вони прожили яскраве, але подекуди трагічне життя, часто перебуваючи в тіні геніального батька.
Джек Гемінґвей (повне ім'я Джон Гедлі Ніканор Гемінґвей, дитяче прізвисько — Бамбі). Народився в Торонто, а його хрещеною матір'ю була Гертруда Стайн. Під час Другої світової війни служив в армії США та стратегічних службах, потрапив у німецький полон. Усе життя захоплювався риболовлею та захистом навколишнього середовища.
Патрік Гемінґвей (дитяче прізвисько — Мишеня). Провів понад 25 років у Східній Африці (Танзанія), де керував сафарі-бізнесом і працював професійним мисливцем. Згодом викладав збереження дикої природи за програмою ООН. Після повернення до США завідував інтелектуальною власністю батька і відредагував його посмертний африканський роман «Проблиск світанку» (True at First Light). Прожив 97 років, ставши останньою живою дитиною письменника.
Ґреґорі Гемінґвей (дитяче прізвисько — Ґіґі). За професією був лікарем-акушером, хоча в юності також намагався бути професійним мисливцем. Протягом життя боровся з особистими проблемами, проте залишив блискучі спогади про батька у книзі «Гемінґвей: Спогади сина». Мав 8 дітей, серед яких син Шон, що став істориком. У дорослому віці страждав від гендерної дисфорії, почав одягатися як жінка і наприкінці життя здійснив трансгендерний перехід, змінивши ім'я на Глорія.
ЖИВІ НАЩАДКИ ЕРНЕСТА ГЕМІНҐВЕЯ
Гіларі та її батько Лес Хемінгуей ловлять рибу біля узбережжя Біміні
Гіларі Гемінґвей (нар. 1961) — відома американська письменниця, сценаристка та режисерка-документалістка, а також племінниця Ернеста Гемінґвея. Вона є донькою Лестера Гемінґвея, молодшого брата класика.
Ось найголовніше про її творчість та доробок:
Літературні твори: Багато своїх книг вона написала у співавторстві з чоловіком, письменником Джеффом Ліндсеєм (автором серії про Декстера). Разом вони створили науково-фантастичні романи-трилери Dreamland та Dreamchild.
Книги про Ернеста Гемінґвея: Гіларі досліджувала спадщину свого дядька. Разом із Карлен Бреннен вона написала книгу «Гемінґвей у Кубі». Також вона видала книгу «Полювання з Гемінґвеєм», яка досліджує родинні зв'язки та містить спогади про полювання з її батьком та дядьком.
Документальне кіно та сценарії: Вона здобула нагороди за сценарій A Light Within the Shadow та документальний фільм про Голокост I Believe. Також вона спродюсувала відзначений нагородами документальний фільм «Гемінґвей у Кубі» для телеканалу PBS і написала сценарій для стрічки «Гемінґвей і Фуентес» у співавторстві з Енді Гарсією, який розповідає про дружбу Ернеста з капітаном рибальського судна, що надихнув його на написання повісті «Старий і море».
Спогади про родину: Письменниця часто ділиться унікальними родинними історіями, зокрема про відому пристрасть її дядька до шестипалих кішок, які досі живуть у його будинку-музеї в Кі-Весті.
Маріель Гемінґвей
У Джека Гемінґвея було три доньки (зліва направо): Маффет (Джоан), Марго та Хедлі (Маріель) позують зі своїм батьком у Нью-Йорку на фото від 16 травня 1986 року. (AP Photo/David Bookstaver)
Марго Гемінґвей
Джоан Гемінґвей (відома за прізвиськом «Маффет» / Muffet) — американська письменниця та акторка.
Джоан спробувала себе в літературі. Її найвідоміший трилер «Бутон троянди» (Rosebud), написаний у співавторстві з Полем Боннекаррером, розповідає про викрадення п'яти багатих спадкоємиць палестинськими терористами. У 1975 році за цією книгою режисер Отто Премінгер зняв однойменний фільм. Також у 1977 році вона випустила ілюстровану кулінарну книгу рецептів для пікніків «The Picnic Gourmet».
Джоан є старшою сестрою двох відомих акторок та моделей — Марго Гемінґвей та Маріель Гемінґвей.
Маріель Гемінґвей — молодша дочка Джека Гемінґвея, американська акторка, письменниця, продюсерка та онука знаменитого класика світової літератури Ернеста Гемінґвея. Вона здобула широку світову популярність ще в юності завдяки номінаціям на престижні кінопремії та своїй роботі в Голлівуді. Має двох дочок — моделей Дрю Гемінґвей та Ленглі Фокс Крісман.
Окрім кіно, Маріель активно займається просвітницькою діяльністю у сфері психічного здоров’я, пропагує здоровий спосіб життя, йогу та правильне харчування. Родина Гемінґвеїв протягом багатьох років стикалася з депресіями та випадками самогубств. Цьому Маріель присвятила автобіографічну книгу «Finding My Balance» («Знаходячи свій баланс») і виступила співпродюсером документального фільму «Running from Crazy» («Втеча від божевілля»), де відкрито розповіла про сімейні трагедії та боротьбу за власну душевну рівновагу.
Дрі Гемінгвей
Ленглі Фокс
Маріел Гемінґвей
Дрі Луїза Крісман Гемінгвей — відома американська фотомодель та акторка, яка народилася 4 грудня 1987 року. Дрі Хемінгуей вдалося побудувати самостійне ім'я в індустрії моди та кіно, вийшовши за межі простого статусу «правнучки відомого письменника».
Ленглі Фокс Гемінґвей — американська модель, художниця, ілюстраторка та дизайнерка. Народилася 22 серпня 1989 року.
«Так, це велика честь — носити прізвище Гемінґвей, асоціюватися з такою видатною людиною та іншими талановитими родичами (з моєю мамою Меріел або сестрою Дрі). Але я не хочу, щоб про мене судили за відомим прізвищем», — зізналася дівчина в одному з інтерв’ю.
Сама Ленглі вважає себе перш за все художницею, а не моделлю. Вона створює деталізовані фотореалістичні малюнки олівцем і як ілюстраторка співпрацювала з відомими світовими брендами, серед яких Louis Vuitton та Alice&Olivia.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
Виталий Вульф. Серафима Чеботарь. Великие «звезды» XX века. – 2010.
Эрнест Хемингуэй: жизнь как ринг / Елена Радзевич // Ринг. – 2006. - № 8.
У виставці використано інформаційні, текстові та фотоматеріали з відкритих джерел мережі Інтернет.
Переклад українською Рассказової В. А.
Виставку підготувала:
зав. відділом інформаційних технологій та комп'ютерного забезпечення Бібліотеки Рассказова В. А.