"Мені страшно не подобалося, як мене пеленали. Я цього терпіти не міг. Мабуть, тоді була думка, що дітей треба дуже туго пеленати. Бо так у них будуть криві ручки та ніжки. Тоді я ще говорити не міг, але дуже добре пам'ятаю те почуття безвиході", – розповідає історик Ярослав Грицак про свій перший спогад з дитинства.

Багато років опісля йому не раз доведеться долати почуття безвиході і виходити поза межі своєї зони комфорту. Адже "найбільшим викликом для історика є вміння вийти, наскільки це можливо, поза межі своїх часів та поглядів", – згодом дасть визначення Ярослав Грицак.

Ярославу було чотири роки, коли його сестра пішла до школи. І разом з нею він вчився читати. У п'ять років у нього вже з'явилася улюблена книжка – про Вінні Пуха. "Це найсвітліший образ із дитинства. Світ здавався таким теплим та затишним", – згадує він.

Ярослав Грицак народився у напівселі-напівмісті. Так він сам визначає своє рідне село Довге, що розташоване між Стриєм та Моршином.

Родина Грицаків була досить забезпечена. Батько Ярослава працював кравцем. "Це була дуже хороша робота на той час, – згадує він, – мій батько – кругла сирота. Все, що не мав він, міг мати я", – розповідає Ярослав. Особливо, якщо йшла мова про книжки.

"Якось ми поїхали з ним до Франківська, коли сестра вступала у виш. Ми зайшли з батьком до книгарні, я вибрав дуже грубу книжку – астрономічний календар. Пам'ятаю, як на нього всі дивилися у тій книгарні, а його погляд був наповнений гордістю", – згадує історик.

З одного боку, дитинство Ярослава було щасливим, адже він мав більше за багатьох своїх ровесників. Проте з іншого боку, все було не так райдужно, адже Ярослав мав проблему фізичну – у нього була погана координація рухів.

"А на селі це тяжко. Бо якщо ти не можеш добре грати у футбол, то ти стаєш предметом насмішки", – розповідає він. У школі Грицак піддавався булінгу. Нині він згадує це з сумом та огидою: "Я був одиноким, і це вплинуло на моє бажання жити у світі книжок та музики. Це задало мені напрямок, по якому я далі пішов".

Але була у маленького Ярослава людина, яка мала великий вплив на нього і, як він сам каже, "зробила його" – його дядько, молодший брат мами. "Він був дуже веселий, дотепний, розумний та жвавий. Окрім того, схожий на Жерара Філіпа (французький актор – УП)", – згадує його Ярослав.

"Він мене брав малим на кавалєрку, щоб забезпечити собі алібі. Ми їхали на велосипеді дуже довго в інше місто, а потім він йшов до дівчини, а я цей велосипед тримав. Від нього линула атмосфера живого чуда. Тоді ж я зрозумів, що інтелект страшно пов'язаний з гумором. Адже якщо розум жвавий, то він бачить різні зв'язки та знає, як пожартувати", – розповідає Ярослав, якому тоді було років шість чи сім.

Перш за все його захоплювала музика, яку "він хотів розуміти, а не просто слухати". Тож незабаром Ярослав Грицак почав самостійно вчити англійську. В одній зі стрийських книгарень він купив собі самовчитель з англійської мови, який виявився напрочуд добрим.

У юного Ярослава були досить специфічні мрії. Перша професія, яку він хотів опанувати, – кіномеханік. Пізніше – мультиплікатор. А у 12-13 років, після того, як прочитав книгу "Сім чудес світу" чеського автора Войтеха Замаровського, присвячену історії стародавнього світу, захотів стати єгиптологом.

"Якби тоді та книга мені не потрапила до рук, то не знаю, ким би я став, – каже один із найвідоміших українських істориків, – можливо, я став би математиком чи фізиком".

У школі майбутній історик дуже любив математику. Саме його дядько, окрім всього сильний математик, привчив Ярослава до культури розв'язування задач.

Грицак брав участь у обласних олімпіадах і займав призові місця, але ніколи перше – завжди друге чи третє. Коли закінчив школу, то йому навіть надіслали запрошення вступити на математичний факультет Львівської політехніки без іспитів.

"А я знав хлопців, які займали перші місця, вони були блискучими, здавалися мені геніями. Я розумів, що ніколи не буду таким, як вони. І був переконаний, що якщо у 18 років ти не математичний геній, то вже ніколи ним не будеш. Я не хотів бути другим. Дитяча амбіція зіграла свою роль, і я таки вступив на історичний факультет", – згадує Ярослав. Так він вирішив втілити свою юнацьку мрію.

Грицак з іронією згадує, що все у Радянському Союзі можна було вирішити за допомогою хабара. Адже і його батько заплатив хабара за майбутнього студента – завдяки тому, що був кравцем, мав корисні контакти. Вже під час навчання він дізнався, що ніхто з його однокурсників не вступив чесно – всі по блату.

Незабаром Ярослав Грицак переконався, що у радянському виші єгиптологом він не стане. Так розпочалися пошуки нових напрямків та тем. Від кліометрії (напрям історичних досліджень, який використовує математику – УП) до дослідження Французької революції. В усякому разі, це не була історія України.

"Я не хотів досліджувати історію України. Не те щоб я мав відразу до України, зовсім ні, адже я виростав у родині, де Україна була чимось дуже важливим", – розповідає Ярослав Грицак.

"Справа у тому, що всього українського дуже бракувало. Здавалося, що через нестачу інформації воно буде маловартісним чи другорядним, а я хотів займатися чимось більшим", – пояснює історик.

"Про політичну та інтелектуальну історію чи про вписаність української історії в ширший європейський контекст тоді годі було і мріяти", – розповідає Ярослав Грицак у книжці "Розмови про Україну".

Під кінець навчання Ярослав вже знав, що хоче йти в аспірантуру. Однак попри хороші оцінки його спіткала та сама проблема, що і при вступі в університет. Всі місця вже були "розібрані".

Проте завдяки своєму однокурснику Ярослав потрапив у археологічну експедицію у село Крилос. Там він познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Оленкою. Керівником тої експедиції був Вітольд Ауліх.

"Ауліх дуже опікувався Оленкою, майже як своєю дитиною. А оскільки у нас був бурний роман, його опіка перейшла і на мене", – розповідає у книжці "Розмови про Україну" Ярослав Грицак.

Тоді Грицак звертається до Ауліха, який допоможе йому влаштуватися в аспірантуру в Інституті суспільних наук. Саме там Ярослав Грицак почне досліджувати історію України.

У 1987 році Грицак захищає свою дисертацію. У цей час Львів захоплює його не лише своєю архітектурною красою: "У 87-88 роках з'являються перші мітинги та підпільні газети. У Львові відразу створюються декілька товариств польських, російських, єврейських. І вони всі були антирадянські. Це була красива солідарність".

"І ти відчував, що Львів – то є важливе місто, бо він значно випереджав Київ на той момент. І взагалі, був вибух організацій. Кожен з нас старався десь бути. І це було дуже захопливо. Були моменти, коли ми дуже сильно боялися, а з другого боку, було відчуття, що треба пробувати. Це не була відвага. Це була страшенна цікавість та бажання", – згадує ті часи Грицак.

Нині ж, за його словами, Львів став сервісним містом, індустрія вмерла. Місто дістало друге дихання, воно переформувалося. А відбулося це у кінці нульових.

Попри те, що туризм зараз є суттєвою частиною Львова, на думку Грицака, це не найкраща його частина. Туризм у Львові – дешевий, не надає розвитку місту, бо окрім туристів "дешевих" мають бути туристи, які вкладали б у місто більше грошей.

"Ми були трошки розчаровані, бо думали, що доведеться ще років десять за Україну боротися. Хотілося романтики. Це дурне почуття. Але радість також була. Це було несподіване почуття", – згадує отримання незалежності Ярослав Грицак.

"Я із соромом зізнаюся, що я завжди був боягузом. Але сміливим боягузом. Я перемагав свій страх. Почуття страху завжди було – я не знаю, коли звільнився з нього. Мабуть, мені просто набридло боятися", – розповідає Грицак.

Він вважає, що Україна – набагато складніша конструкція, ніж уявляє собі більшість. І краса України у тому, що вона така.

"Вона надто складна, щоб її так просто зрозуміти. Її Путін не розуміє. І Слава Богу! У нього примітивні уявлення, що таке Україна", – розмірковує історик.

На його думку, одна із найважливіших змін, яка відбувається з Україною, – це "ефект майдану". Бо саме Майдан спровокував рух між частинами України. Особливо, активно подорожує молодь, яка таким чином будує мости між різними містами.

"Україна сама себе відкрила. Почала краще розуміти себе", – вважає Ярослав. Адже важливими є не лише міжнародні мости, а й українські – між Західною Україною та Східною.

"Одна з версій галицької ідентичності – це закрита фортеця. Фортеця справжньої України, а решта все – не Україна. Тому тут важлива мова та Бандера. І коли ми творимо образ Галичини як фортеці, ми програли. Бо фортеця – це стіни. Інша концепція галицької ідентичності – це коли Галичина є Заходом для сходу і Сходом для заходу. І коли вона не є стіною, а є мостом.

Не можна ворогувати – бо це питання існування самої України. Нам добре пішло польсько-українське єднання. Ми досі працюємо над єврейсько-українським, яке йде досить тяжко. І зрозуміло чому, бо у нас дуже тяжка спільна історія. Але важливіше поєднання – це українське-українське. Воно потрібніше і над ним треба працювати", – вважає історик.

Згодом це знайомство вилилось у запрошення створити історичний факультет Українського католицького університету, куди він і перейшов викладати з Львівського національного університету. "Цей університет дає почуття насолоди та свободи. Роби, що хочеш, тільки роби", – говорить Ярослав.

Поняття "інтелектуал" і "публічний інтелектуал" – нові для України. Покоління Грицака першим ввело це поняття, раніше це називалося "інтелігенція".

"І мене трошки дратує, коли мене підписують як публіциста. Бо я не публіцист, я – публічний інтелектуал. Це людина, яка є експертом у певній галузі, але робить якусь експертну оцінку публічно", – уточнює він.

Одне із завдань публічного інтелектуала – це бути свого роду трансформатором та діяти у два боки. "Це означає – відкривати Україну світові, а Україні – світ. Бо ми не маємо жити між різними світами. Україна – то є світ", – пояснює Ярослав Грицак.

Він дякує долі, що народився саме у цей час і в Україні. "Якби я народився у Бельгії чи Швейцарії, то я заріс би мохом. Там життя спокійне. А тут цікаво жити. Головне не закритися, спробувати це відчути і не дати цьому пропасти".

Текст Ганна Аргірова, фото Анна Ільченко

Вперше книгу видали у 1996 році, мета якої була примирити польські, литовські та українські народи.

«Тоді ми, молоді люди, показали, що українська історія – це нормальна історія. Почали будувати українську гідність без надриву і плакання. Я не хотів видавати цю книгу. Пройшло багато часу з того моменту, як я її написав. Ця книга для мене – згадка про мою молодість».

Ключова теза книги “історія без брому”. Це відома фраза зі щоденника Винниченка. Він писав, що історія України є настільки тяжкою, трагічною і паскудною, з багатьма поразками та гнобленням, що її неможливо читати без брому. Тому Ярослав вирішив написати історію так, щоби її можна було сприйняти без заспокійливого напою.

«Ця книжка наукова, але позбавлена наукового жаргону. Ця книжка є синтезом, вона передає дуже багато речей, дискусій у простій мові, щоб середньостатистична інтелігентна людина, яка не є істориком, політиком чи іншим, могла зрозуміти».

«Книга написана простою мовою, аби кожен бажаючий міг прочитати її та зрозуміти. Я вважаю, що історія має значення, ми навіть не уявляємо, як вона впливає на нас. Хоч я не люблю нашу історію, тому що це наша хвороба. Але як лікар, який і не має любити хвороби, а лікувати, я допомагаю змінити нашу історію на краще».

У книжці автор аналізує минуле для того, щоб краще зрозуміти, де зараз є Україна та світ і, куди б ми могли рухатися далі. Історик намагається зрозуміти сам і дати читачам розуміння, що і чому відбувається з нами тут і тепер, і яким може бути наше майбутнє.

Своє видання Ярослав Грицак присвятив українському поетові, перекладачу, культурологу, колишньому директорові Українського центру культурних досліджень Олександру Гриценку, який помер від інсульту, так і не побачивши завершену працю.

Ярослав Грицак вважає, що історія має бути не лише повчальною і давати певні орієнтири, а й бути добре написаною: «Над книжкою я працював близько 15-ти років. Не так писав, як переписував, а пандемія, дала мені можливість довести її до кінця. Історія має легко читатися, бути цікавою, захоплювати. Я максимально намагався зробити так, щоб ця книга читалася легко. Тому щоразу посилаюся на цікаві події, про які ви, можливо, ніколи не чули, чи несподівані цитати. Дуже важливими для мене є також статистика і карти, які допомагають читачеві уявити те, про що мовиться».

ВІДГУКИ ПРО ВИДАННЯ:

Мирослав Маринович, проректор УКУ один із тих, хто читав перші чернетки книги. Під час презентації він поділився своїми думками: «Це дуже потужний твір, який будуть читати ще довго. До нього будуть повертатися, звертатися критично або позитивно, але будуть. Видана праця є прекрасною поживою для інтелекту, спраглого розуму. Тут немає заданої ідеологічності, що незвично для нашого мислення. І через те ця книжка нам дуже потрібна, адже вона руйнує стереотипи».

Написаними чернетками автор також ділився з Мирославом Сеником, проректором УКУ.

«У цій книжці дуже добре показано як долати проблеми, які над нами нависають впродовж всієї історії. Ярослав дає читачеві певні напрямні, як треба рухатися далі, тим ця книжка і цінна», – сказав Мирослав Сеник.

Архиєпископ Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійський, Президент Українського католицького університету:

«Якщо ви не хочете думати, розвиватися, змінюватися, у жодному разі не читайте цієї книги! Ця книга – синтез і прогноз: вона, безперечно, про наше минуле, але все ж більше про теперішнє, та насамперед – про майбутнє, яке писатиме кожен, хто її читатиме».

Маріанна Кіяновська, поетка, лауреатка Шевченківської премії 2020 року за збірку поезій «Бабин яр. Голосами»:

«На те, як ми осмислюємо історичні процеси, впливають не лише “колекції” фактів і не тільки те, як формуються й протистоять наративи. Ключем до розуміння (і творення) великих історичних процесів є виникнення, боротьба і “рух” метафор. Нині Україна та її майбутнє як ніколи залежать від ідей та метафор, якими ми оперуємо. Книга Грицака – не просто ще одна історія України, а глибоке розуміння конкретного історичного досвіду в усій повноті. Саме його Грицак намагається розділити з нами».

Павло Клімкін, дипломат, міністр закордонних справ України:

«Підручники історії пишуть, щоб дати прості відповіді на складні запитання, а нова книга Ярослава Грицака – про спільний пошук відповідей на питання, про що ж ми, українці, чому ми там, де ми є, і який то український шлях у майбутньому світі. Для мене шукати відповіді разом з паном Ярославом – це особистий драйв та інтелектуальна насолода».

Сергій Плохій, професор Гарвардського університету, лауреат Шевченківської премії 2018 року за книжку «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності»

« “Подолати минуле” не є запереченням історії, це радше її актуалізація, погляд на минуле України з перспективи сучасного знання про історію Європи та світу. Написана у формі довгого есею, ця книга одного з провідних сучасних істориків України відкриває нові горизонти для осмислення минулого України та пропонує нові теми для дискусії про її сучасне та майбутнє».

Розкажіть, будь ласка, як Ви стали тим, хто Ви зараз. Ви були хлопчиком зі села, який приїхав підкорювати Львів…

Я був не хлопчиком уже, а хлопцем, навіть юнаком. І, чесно кажучи, Львів мене дуже сильно розчарував. Місто було сіре, дуже радянське й дуже похмуре. Треба розуміти, з якого села я приїхав. Це не те, з чим у нас асоціюється сільська місцевість, ми були розташовані між Стриєм і Моршином (друге за величиною місто області і «всесоюзний» курорт відповідно — TU). Тобто ми могли спокійно поїхати до театру, в бібліотеку чи просто погуляти в місті. Але знаєте, у чому перевага села над містом?

У чому?

У місті нема неба. Не знаю, чи ви помічали, але ці ілюмінації, вуличні освітлення у містах закривають небо. А в селі воно є — висить прямо над головою. І ліс є — на противагу міським паркам. Я у цьому сенсі часто згадую фразу Масарика, з якою повністю погоджуюся: «Дитина, яка виростає в місті, виростає в місті. Та ж, котра виростає в селі, насправді виростає у Всесвіті».

Львів був найближчою «вершиною для підкорення». Про що Ви мріяли в дитинстві?

Про Грецію. Досі не можу пояснити собі це раціонально, але від самого дитинства у мене Греція асоціювалася з якимсь таким дуже великим, невимовним щастям. Напевно, тому що у Греції небо ще ближче, ніж в українському селі…

І коли я уже в досить дорослому віці потрапив туди, я зрозумів, чому філософія зародилася саме у Греції. Тому що, коли ти сидиш під таким величезним небом, а біля тебе шумить вічне море, ти обов’язково піднімаєш перед собою питання — для чого я тут. А як часто такі думки з’являються у нас в місті?

А в селі теж міркували над цим? Як в Греції?

Звичайно. Село, його справжність дають відчуття теплоти, усвідомлення спорідненості. Звісно, я не стверджую, що там усе ідеально. Є багато проблем, село може бути дуже злим, безжальним. Але там завжди є відчуття, що особисто ти можеш бути щасливим, можеш бути сенсовним. А якщо до цього додати ще безперешкодний доступ до книжок, до кінотеатрів… Одним словом, коли я приїхав до Львова, був уже справжньою «дитиною Всесвіту» за Масариком.

З якими сподіваннями ви приїхали до міста, що вас розчарувало? Чого Ви очікували?

Щодо міста — нічого. Мені неважливо було, куди їхати. Мені важливо було, ким стати. Не повірите, я мріяв бути кіномеханіком! Це було настільки цікаво, навіть якось містично. Це була моя мрія з дитинства. Але потім, мабуть, завдяки книжкам, що ми їх читали, захотілося стати єгиптологом. До речі, не мені одному. Нещодавно дізнався, що Юрій Андрухович також мріяв вивчати Єгипет. Виявляється, свого часу ми з ним водночас читали одну й ту саму книжку — «Сім чудес світу» Замаровського.

Де Ви брали книжки?

Мені дуже пощастило з батьком. Він працював у місті, був закрійником. Може, це зараз звучить неправдоподібно, але то була дуже висока посада, тато заробляв хороші гроші. Сам він виріс сиротою, був змушений у дитинстві відмовлятися від багатьох речей. Напевно, через це намагався зробити мене трохи щасливішим за себе. Зокрема, батько ніколи не шкодував мені грошей на книжки. Це була розкіш, бо як не крути в ті часи було достатньо наукової і науково-популярної літератури. Батько давав мені гроші і дозволяв купувати в книгарні абсолютно все, чого захочу. Так я, серед іншого, натрапив на Замаровського.

А загалом які шанси мав хлопчина зі села вступити до вузу в місті?

Ми були першим, так би мовити, «поколінням студентів» у нашому селі. Хлопці їхали до великих міст, вступали на навчання — переважно до Лісотехнічного, в Політехніку. Як це не парадоксально, але там було легше зачепитися. Гуманітарні напрямки вважалися «блатними» так само, як медінститут.

Зараз усе навпаки. На гуманітарні факультети конкурс завжди невисокий…

Підозрюю, тоді було по-іншому, бо дуже багато залежало від біографії абітурієнта. На історію чи філософію могли не взяти через одне речення в особовій справі. Тому серед підлітків у селі усі переважно думали «в прикладному напрямку». Ви не повірите, але ми у підлітковому віці вирішували «на швидкість» математичні задачки, вигадували головоломки, ребуси, і все це було з величезним азартом! Ми, безумовно, і в футбол ганяли, і на річку бігали, але найцікавіше, що математика з фізикою були такими ж розвагами, як футбол. І мені це дуже легко ішло, було цікаво, я завжди брав участь у районних і міських олімпіадах…

Тоді чому перед нами Грицак-історик, а не Грицак-математик?

(Усміхається) Я на олімпіадах завжди посідав друге-третє місце і ніколи — першого. Це була прерогатива випускників спецшкіл зі Львова, і я розумів, що ніколи не досягну їхнього рівня. При цьому мені завжди важливо було бути першим, розумієте? У математиці потрібно бути успішним вже, тут і зараз. Це як у футболі — потім не наздоженеш. Тому, незважаючи на те, що мав запрошення від Львівського Політеху вступати до них без іспитів, вирішив піти умовно «на єгиптолога». Вважав, що там ще маю якісь шанси…

Але ж гуманітарні напрямки були «блатними»…

Ну так. Але я мав тата, який працював закрійником. У ті часи ця професія була чимсь схожим на дантиста. Носити було нічого, а всі хотіли гарно виглядати, мати красиві речі, ексклюзивний одяг. До тата часто приходили впливові чоловіки, замовляли одяг для своїх половинок. Тож у нього було дуже широке коло знайомств. Коли в одного компетентного пана він поцікавився про навчання на історичному факультеті, почув, що обов’язково потрібно платити. Йому сказали: «Це як вхідні квитки в театр. Хто заплатив — той пройшов». Лише пообіцяли знижки, якщо буде золота медаль, і озвучили цифру — на той час 500 рублів.

Єдине, що мені вдалося, — поєднати історію з математикою. Тоді була дуже популярна серед істориків наука, яка називалася кліометрія. Мова про застосування математичних методів в історії. У 81-му році у Москві навіть вийшла книга професора МГУ Соколова «О применении новых методов в исследованиях по истории советского рабочего класса». Незважаючи на таку непривітну назву, там «було, чим поживитися». Настільки захопився, що написав туди, в Москву, листа — мовляв, дуже хочу вчитися, цікавлять ідеї кліометрії. Навіть відповідь прийшла! Проте вона була дуже формальна: «Умови вступу до нашого вузу такі-то і такі-то…» Як потім виявилося, «незручних» студентів на гуманітарні напрямки не брали не лише у Львові, але й у Москві.

Ну про студентів-істориків легенди ходять…

Насправді найбільше пили і п’ють археологи — у них постійні практики, виїзди на природу, це спонукає. А в нас усім завідувала група старших студентів, які навчалися на факультеті безкоштовно, принаймні так розповідали. Вони уже знали, «як вчити історію» — повернулися з армії, мали життєвий досвід. Якщо нам було по 17-18 років, то цим хлопцям уже по 25-30. І добрим серед всього цього було те, що ці хлопці були нашими, українськими, з Галичини. Старші «взяли нас під опіку», яка полягала у тому, що вони вчили нас, як правильно пити. Пилося дуже багато, настільки багато, що не минало й дня без алкоголю. Доходило до того, що ми приходили п’яними на лекції, відбувалися змагання, хто краще випившим виступить на семінарі. Все починалося, звичайно, з пива. Цей алкоголь був бридкий, пилося «через себе», але то був своєрідний спосіб бути іншим, бути крутим. Крутість полягала не в бійках чи розборках, а в інакшості. Ми багато дискутували, сперечалися, просто спілкувалися. Було весело.

Зрештою, такі посиденьки зближували людей. Наприклад, ми усі знали, що в кожній групі студентів є агент, котрий здає інформацію в потрібні органи. То під час однієї п’янки він нам й зізнався: «Хлопці, — каже — будьте зі мною обережні, не говоріть зайвого». Наш агент був хорошою людиною, але мав дуже бідне дитинство, купу комплексів, тож його було легко «завербувати».

Однак алкоголь в юному віці — дуже небезпечно.

Так, про мене навіть говорили, що цей студент зіп’ється. Батьки почали помічати неприємні зміни. І в якийсь момент мені стало нецікаво, зрозумів, що у пиятиці немає жодного цікавого для мене сенсу. Було весело, весело, весело, а потім враз стало просто глупо. Почав шукати себе в чомусь іншому, змістовнішому. Хотів знайти інші віддушини.

Нагадаю, приїхав до Львова зі Стрийщини, яку часом називають Степанобандерівщиною. Не те, щоб я був якимсь бандерівцем, але батьки ще з дитинства про це розповідали, тому ця тема — української незалежності — була мені близькою. І я почав шукати літературу.

…Колись у дитинстві дядько придбав короткохвильове радіо і це була найкраща література, найкращі книжки на той час. Можна сказати, що весь «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина я «прочитав» на хвилях того радіо. Були і інші тексти, які можна було слухати. Тож в студентські роки захотілося знайти ці книжки. Вони у Львові були — серед українських «інтеліґентських» родин, які, зрозуміло, перебували під ковпаком. Я дуже здивувався, коли, прагнучи зав’язати тісніше знайомство, мінятися книжками, наткнувся на справжній опір. Тепер це зрозуміло — вони могли сприймати мене, як провокатора, шпигуна…

Але доля звела мене з іншою людиною. У нашому селі мешкало на той час два дисиденти. Один з них повернувся з тюрми й працював музикантом — найчастіше супроводжував весілля до церкви і з церкви. А зазвичай, поки молоді беруть шлюб, музиканти перечікують у якійсь хаті, найближчій до церкви. То була моя хата. Одного разу дисидент-музикант зайшов до нас у гості і побачив книжки, які я читаю, захотів познайомитися. Саме він дав мені почитати «Історію України-Руси» Грушевського. Це сьогодні ця книжка виглядає як щось банальне, а тоді ми читали її на фотокопіях…

Той чоловік детально проконсультував мене щодо того, як поводитися, коли тебе «візьмуть» з фотокопіями.

Так само усі ми «знаходили в поїзді» і булгаківських «Майстра і Маргариту». Тоді цього роману ніде не було, він, засмальцьований, гуляв по руках. Так я почав читати якісь нові книжки, досліджувати, думати. Це, напевно, стало найбільшим стимулом для руху далі.

Ну але ж і до МГУ ви таки свого часу потрапили…

Так, на факультеті змінилося керівництво і ми підписали з МГУ договір про обмін студентами й викладачами. Наша група була першою, якій пощастило поїхати до столиці. Прибувши до Москви, засів у бібліотеці ІНІОН (тепер — Інститут наукової інформації зі суспільних наук РАН — TU). Це була найкраща збірка західної літератури на весь союз! А я ще й до спецфондів потрапив, тож дуже багато там начитався англійською мовою. Особливо про Україну. Не знаю насправді, навіщо. Я весь час щось шукав — на майбутнє, на виріст…

Яким тоді було ваше життя?

Уже в аспірантурі і далі я познайомився й ангажувався в дуже красиве середовище — Кох, Кауфман, Купчинський, інші. Власне, тоді мені нарешті почав подобатися Львів, він став для мене живим, наповненим. Ми з дружиною — два наукових співробітники з 3-річною дитиною. Добре, що батьки допомагали, бо було дуже складно. Відверто кажучи, я не знаю, на що ми розраховували. Був просто якийсь внутрішній драйв, пружина всередині системи, яка закручувалася і от-от мусила зрезонувати. Просто відчувався якийсь розрахунок, наївний, безпідставний, на те, що все буде нормально…

І тут Горбачов!

Так. До речі, старша інтелігенція ставилася до його персони і до його дій дуже насторожено. Нас попереджали, що це може бути чергова масштабна провокація, яка скінчиться новими посадками — так само, як у 60-их. Але з іншого боку усі ми бачили, що старші науковці також поволі починали щось робити: писали, виступали, ставали сміливіші.

Тоді нам навіть вдалося в Інституті суспільних наук зробити маленьку революцію — змістити директора, який без жодних знань і досвіду прийшов на цю посаду «згори». Ми збунтувалися, і його зняли! Це був 87-ий рік, тоді було важко уявити, щоб працівники могли когось усунити. Ми провели навіть вибори нового керівника — ним став Ярослав Ісаєвич. Тоді в такі зміни просто не вірилося!

Це були початки великих історій?

Так можна сказати. Наш Інститут став прихистком майбутньої організації Меморіал. Та й Народний Рух теж з’явився вперше у Львові і саме при нашому Інституті. Це, звичайно, було неофіційно, але середовище дуже активно розвивалося. Звичайно, мали і там своїх сексотів, знали, хто це, намагалися влаштовувати їм дрібні капості (Усміхається).

Тоді ж утворилося Товариство Лева. Їм треба було історика, а я саме захистився — тож мене взяли. Звісно, я знав, що у цій організації автоматично потраплю під ковпак, але не хвилювався з того. Керівником того Товариства був Ігор Гринів, людина дуже прагматичного інтелекту. Це чоловік, який не маючи можливості робити добро з добра, робив його зі зла. І тоді, у 88-му, він сказав нам, що пора дорослішати. Окрім культурних, невинних питань, на його думку, нам пора було займатися політичною діяльністю. А ми на той час знали уже дуже багато про польську Солідарність. Словом, Ігор Гринів був одним з тих, хто придумав газету «Поступ». Щоправда, назву придумав я. Тоді дуже активно займався Франком, тож назва прийшла одразу, а слоганом, мото газети ми зробили «Більше поту, менше крові!» До речі, у Львові на той час існувала молодіжна гумористична газета Грюндік (названа на честь однойменного бару, де збиралися студенти-історики — TU), то вони спародіювали цей слоган як «Більше пива, менше піни!» (Усміхається).

Це Львів.

Це Львів, у якому уже починалися масові мітинги і таке інше. Не скажу, що я був героєм. Я був радше боягузом. Дружина, яку я дуже любив і люблю, діти, крім цього, все-таки я завжди мріяв бачити себе науковцем, а не політиком. Тож я не вирізнявся великою активністю. Тим не менше, існував моральний мотив — ти повинен там бути. До прикладу, для мене важливим вибором було — чи їхати на перші збори Руху до Києва. Ми не знали, що на нас там чекає. Батьки вже не вмовляли, не відгороджували, вони просто сварили — куди ти їдеш, у тебе двоє дітей! Але цікавість до чогось такого нового перемогла.

Пам’ятаю два враження з цього з’їзду — позитивне і негативне. По-перше, коли я зайшов до зали, грав козацький марш. Мурахи бігали по шкірі, це було дуже сильне переживання, люди плакали, ставалося щось справжнє. А друга річ була дуже негативною. Виступав Чорновіл, інші. І, природно, усі вставали і влаштовували овації після кожної промови. А потім пішло-поїхало — бурхливо аплодували абсолютно всім, навіть тим, хто на те відверто не заслуговував. І ця жахлива ситуація, коли закінчився поганий, слабкий виступ і всі встають з оваціями, а ти сидиш. Сидиш кілька секунд, а потім таки встаєш і теж аплодуєш. Надзвичайно гнітюче відчуття. Потім я якось відійшов від Руху. І від Руху, і від політики взагалі. Зрозумів, що це не моє.

Тобто вам було цікавіше досліджувати історію, а не творити її…

Десь так. Досліджувати — це ж фах історика. Мною рухала цікавість. Поки було цікаво, я брав участь. Потім відходив. У ті роки я вже зовсім не боявся зустрічатися з першими американцями, які почали приїздити до України. Тоді я познайомився з двома хлопцями, що прибули до нас — зійшлися через спільних знайомих. На жаль, уже не пригадую їхніх прізвищ, але вони подарували мені книгу історичних есеїв Лисяка-Рудницького англійською мовою. Я це прочитав і зрозумів нарешті, ким я хочу бути і що хочу писати.

Лисяк-Рудницький ніколи не закінчив жодної книжки, але писав блискучі статті та есеї. Це були статті, що відкривали очі. Кожна була варта окремої книги. Наче усе життя ти провів у темній кімнаті і раптом хтось запалив світло. І я раптом почав мислити! Я відчув смак доброї історії, зрозумів, якою дурнею було те, чим займався досі.

У мене був патрон, як я його називаю, Олег Купчинський. Він був патріотом, організовував багато подій, я йому допомагав. І в нього було переконання, що розумних, перспективних молодих людей потрібно «школити».

Мені тоді порадили не знайомитися з Америкою через бібліотеки: «Ти приїдеш сюди ще не раз». Краще було зав’язувати знайомства, пізнавати людей, їхні світи, погляди, традиції. І це, напевно, було найбільшим здобутком тієї мандрівки.

Ви поїхали в червні, коли був Радянський Союз, а повернулися в грудні, коли він розвалився…

Так, і це було найстрашніше. Я мав звичку перед сном слухати радіо — це ще з дитинства. І от я чую, що в Москві стався переворот. Це був не страх, це був жах. Ніхто не знав, що робити — у тебе там сім’я, друзі, все. Вертатися — ризик, що тебе пов’яжуть, не вертатися — ризик, що ніколи не побачиш рідних. Це були три страшні дні, поки не стало зрозуміло, що ГКЧП провалилося…

Пригадую, ми їхали до Мічіґана і всю дорогу слухали радіо. Американські експерти вели в ефірі дискусії і ми чули наскрізну думку про те, що тамтешні політики готові здати учасників перевороту. Мовляв, нічого страшного не сталося, ми готові до співпраці з московським керівництвом, в 50-60-их ми працювали, за Сталіна теж, от і зараз зможемо тощо. Це було найстрашніше. Як от нещодавно на Майдані — коли ти лишаєшся сам на сам зі собою, коли цілий народ лишається сам на сам. Цілих три дні, коли ти не розумієш — зруйноване твоє життя повністю чи є якийсь примарний шанс.

А коли проголосили Незалежну Україну я відчув… великий облом! Бо ми ж лаштувалися боротися за свободу ще років 20-30, а тут — на тобі! Та ще й усі події відбуваються в режимі реального часу, а ти за океаном. Всю забавку в мене забрали! Життя було позбавлене сенсу! (Сміється)

І ви повернулися…

Так. І насправді все тільки починалося…

А як почався Український Католицький Університет у вашому житті?

Розумієте, у чому тут річ. Для того, щоб писати добрі книжки, проводити добрі дослідження, працювати з добрими студентами, потрібен добрий університет. І якщо його нема, то треба його робити. Це не те, що в Америці є Єль чи Гарвард — прийшов і будуєш кар’єру. А от спосіб життя східноєвропейського інтелектуала — робити багато того, чого за ідеєю ти не повинен робити.

Я в цьому контексті часто згадую Івана Франка — він писав статті про сільсько-господарську виставку в Тернополі, наприклад. Леся Українка питала, як такий талант може писати про такі дрібниці? Вона вважала, що він себе вбиває. А він відповідав: «Їсти за щось треба». У неї навіть була дискусія на цю тему з Трушем, який вважав, що Франко не робить нічого крамольного… Тоді вона спитала в нього: «Якби для народного блага вам довелося розмальовувати паркани, ви б взялися?» Він, звісно, відповів негативно. «То чого ви змушуєте Франка іти під паркан?» – запитала Леся риторично.

Ось це і є спосіб життя східноєвропейського інтелектуала. Це не те, що обов’язок, це брак іншого вибору. І я дуже сподіваюся, що це закінчиться на нашому поколінні — тобто ми створимо, доведемо до ладу, а наші діти уже будуть будувати кар’єри.

Грубо кажучи, я робив у своєму житті дуже багато університетів. І колись вирішив, що мушу іти шляхом звуження, а не розширення. Просто аби не загубити себе як науковця. Вирішив, що УКУ — це мій остаточний вибір. Думаю, повну потужність цього сміливого задуму Бориса Ґудзяка ми побачимо років за 50, але мені тут дуже подобається уже сьогодні.

Український Католицький — надзвичайно комфортна структура. Звичайно, і тут доводиться займатися часом нудними речами. Моя дружина теж в УКУ працює, і колись ми навіть прийняли рішення ніколи вдома не говорити про роботу. Але комфорт полягає в тому, що цей університет — наче дитина, яка росте. При цьому, то дуже перспективна дитина. Я відчуває сенс у цьому всьому.

Людей, які прийшли будувати, в УКУ переважна більшість. Тут дуже добрі стосунки між працівниками. Навіть коли трапляються конфлікти, вони не падлючі. Тут є дуже добрий етос, закладений Владикою Борисом. Він ж почав будувати УКУ не просто так, а маючи певне уявлення, стратегію. І вона спрацьовує.

Коли ви говорите про цю «дитину», у вас навіть погляд змінюється. Наш проект серед іншого має на меті наголошувати на важливості відповідальності. Очевидно, що за УКУ ви відчувається відповідальність, як за свою дитину…

Тут навіть щось інше… Яка моя мета, який мій ідеал в УКУ? Коли до 90-их років мене питали про те, ким себе бачу, я відповідав — публічним інтелектуалом. Усі дивувалися, хоча сьогодні таких людей більше й більше. Мова не йде про talking-heads («говорящие головы» — TU), які сьогодні у Шустера говорять про вибори, а завтра в ранковому шоу ведуть кулінарну рубрику. Ще є небезпека плутати публічного інтелектуала з інтелігентом. Інтелігент мусить наче «служити», тобто задовольняти публіку, бути слугою. Інтелектуал — це той, хто є добрим фахівцем у своєму фаху. Коли у тебе є публікації, міжнародні нагороди, тільки тоді ти маєш право брати участь у публічних дискусіях. Не мусиш говорити те, що подобається публіці, можеш пропонувати незручні висновки. Але без публічних інтелектуалів не можна уявити нормальне функціонування країни. Це і зав’язування дискусій, суперечок, і участь в них, і висновки. У цьому я бачу свою відповідальність.

В Україні добре розвинутий цей «публічний інтелект»?

Так, останніми роками краще і краще. Візьміть Андруховича, Жадана — вони дуже добре дискутують. Згадайте Вакарчука з його позицією. Тобто у нас все буде добре.

А будучи публічним інтелектуалом, легко заробити собі на життя?

Можна. Це дуже західне поняття, але воно лягає і на наші реалії. Треба перш за все бути добрим фахівцем і говорити тільки про те, у чому ти орієнтуєшся найкраще. Лисяк-Рудницький, Макс Вебер — це приклади яскравих публічних інтелектуалів. Той самий Адам Міхнік, мій добрий друг… Без його есеїв і виступів складно уявити сучасну Польщу такою, яка вона є.

Як публічний інтелектуал скажіть, чого найбільше не вистачає українцям?

До листопада-грудня мені було легко відповідати на це питання (початок Євромайдану — TU). Тепер складніше. Справа в тому, що раніше я ставив інші країни за приклад Україні. Після лютого 2014-го роблю навпаки. Тепер маю щодо України відчуття схожі на УКУ — це дуже перспективна дитина. Сьогодні Україна має шанс зробити цивілізаційний стрибок. От цього нам не вистачає.

Що таке успіх? Ви — успішна людина?

Успіх — це вміння лишатися дитиною, вміння дивуватися. Знаєте, мені дуже подобається приклад американського й британського історика Тоні Джадта. Він свого часу хотів, як і багато наших гуманітаріїв, на жаль, кинути наукову кар’єру і піти заробляти гроші. Однак Джадт дуже вчасно отримав пораду — візьми відпустку, спакуй книжки і їдь у Прагу. Він так і зробив, це його і вилікувало. Струна, яку надто сильно натягнули, лопається. Коли ми дуже напружені, ми не здатні побачити більше, відчути більше, помітити, здивуватися. Тож слід відпочити, дозволити собі дивуватися, бути дитиною.

Треба вміти берегти своє серце, бо це такий самий інструмент нашої успішності, як і мозок. Вам має бути цікаво, азартно займатися тим, чим ви займаєтесь. Ви маєте любити свою роботу. А що занадто — то не здорово. Навіть Папа Іван Павло ІІ казав — надмір праці робить серце черствим.

Тому успіх й успішність — в гармонії. І перш за все це гармонія зі собою.

Текст: Володимир Бєглов. Фото:  Костя Бєглов, Оксана Тисовська

Виставку підготувала

зав. відділом інформаційних технологій та комп'ютерного забезпечення Бібліотеки Рассказова В. А.