Музика

Маленьким Юрій Макаров мешкав у Києві просто навпроти філармонії — в будинках, яких більше немає. На їхньому місці збудували «музей Леніна», тепер це Український дім.

З якого віку почав ходити до філармонії? «З шести — до київської, до того ходив до луганської». Інакшого сценарію бути не могло, здається:

«В ситуації, коли мама — камерна співачка, зрозуміло, що вона мене брала на свої репетиції та уроки. Мамин старший брат теж був музикантом-співаком, мамин молодший брат був музикантом-хормейстером. Не поставало питання про те, чи мені заходить чи не заходить світ музики. Зі світу музики я не виходив. Про той час мама розповідає те, чого я не пам’ятаю. Каже, коли йшли з нею після репетиції, то я співав усе, що щойно звучало, і дуже точно інтонував».

Вдома стояла радіола, Юрій Макаров називає платівки, які пам’ятає з дитинства: Моцарт, Шуберт, Бах, Бетховен, Гайдн. І додає: «Так звана “легка музика” в моєму житті з’явилася лише після переїзду до Києва. Володимирська гірка і каскад парків навпроти, і всі інші публічні місця мали репродуктори, з яких лилася радянська пісня — частково радянська-радянська, частково радянсько-українська».

Як за таких умов Юрій не став музикантом? Згадує, спершу його хотіли віддати в музичну десятирічку, але відправили просто до музичної школи: «Звичайно, на фортепіано. А далі з’ясувалося, що в мене немає ні характеру, ні обдарованості. Я мучився. Лише під кінець школи міг щось виконати, мені вже ніби починало подобатися. Але все одно це каторга».

Сьогодні Юрій Макаров говорить про комфортне життя в ніші «більш-менш освіченого меломана-дилетанта» та не вважає, що музика в його особі щось втратила.